Вершник без голови - Майн Рід

Проте зосталося чоловік дев'ять-десять — хто з цікавості, а хто й просто для гурту. То були здебільшого молоді плантатори, і хоч старшим їхнього невеличкого загону вважали Колхауна, але всі мовчки розуміли, що насправді вони підлягатимуть Спенглерові, на якому лежали обов'язки провідника.

Коли головний загін поїхав, ці десятеро не полягали спати, а зібралися навколо багаття, що вже палахкотіло на галявині між чагарів. Вечерю вони мали добрячу — вдосталь і їжі, і питва, — бо ті, що поверталися до форту, позалишали їм свої припаси й розпочаті фляги. На такий невеличкий гурт усього того питва вистачило б на цілу ніч, навіть якби пити без перепочинку.

Та, незважаючи ні на такий достаток, ні на веселе тріскотіння вогню, справжньої втіхи навколо багаття не відчувалося. Усіх неначе скували лихі чари, потьмаривши для них ту втіху, з якою навряд чи зрівняється щось інше в цілому світі.

Ви можете собі вихваляти тихі радощі родинного вогнища. Часом я й сам, бувало, тужив за ними серед широкої прерії. Але тепер, вертаючись думкою назад і спокійно порівнюючи те й те, я не можу не вигукнути: «Дайте мені нічний табір у прерії, і яскраве багаття, і тісний гурт моїх товаришів-мисливців, дайте мені ще хоч раз посидіти з ними коло вогню — і я радо віддам вам усі свої надбані статки й усю здобуту марну славу, а ще радіш — увесь той клопіт і працю, що й досі потрібні, аби зберігати їх!»

Похмурий настрій тих, що сиділи навколо багаття, пояснити було неважко: в них ніяк не йшло з думки оте лиховісне видиво, і невиразний острах, викликаний ним, глибоко засів у їхніх душах. Хоч як вони намагалися пояснити ту прояву — навіть обернути її на жарт, — а проте не могли позбутись гнітючого почуття, і жодний здогад їх не вдовольняв.

Загальний настрій поділяли і їхній провідник Спенглер, і визнаний за ватажка Колхаун. Навіть більше — Колхаун, здавалося, потерпав як ніхто інший. Він похмуро сидів у затінку дерев, осторонь від багаття, і, відколи поїхали драгуни, не озивавсь ані словом. Не виявляв він і охоти приєднатися до молодих плантаторів, що розкошували коло вогню, а вперто сидів сам-один, ніби уникаючи допитливих сторонніх поглядів. Очі його й досі були мов невидющі, а обличчя спотворене жахом, що проступив на ньому з появою вершника без голови.

— Слухайте, Касе Колхауне, — гукнув до відставного капітана один з молодиків, що вже не раз приклався до чарки й через те став дуже балакучий.— Ідіть сюди, друже, та випийте з нами! Ми всі співчуваємо вашому горю і постараємось допомогти вам і вашим родичам помститися. Але не можна ж весь час отак хнюпитись. Ідіть до нас, і вам усміхнеться сама «Мононгахіла»! Вона одразу звеселить вас, слово честі!

Чи то Колхаунові сподобалось, як витлумачили його похмурий вигляд, що таки не минув уваги інших, чи то раптом захотілося побути в гурті, — але він прийняв те запрошення і, підійшовши до багаття, опинився в колі захмелілих молодиків. Та, перше ніж сісти, відпив добрячий ковток з поданої фляги.

Від тієї хвилини настрій його змінився, мов за помахом чарівної палички. З обличчя враз збігла застигла гримаса жаху, і він так розвеселився, що декого це навіть здивувало. Такі веселощі аж ніяк не личили людині, чийого двоюрідного брата, як гадали, було вбито лише минулої ночі.

Приставши до того гурту як гість, Колхаун дуже скоро став поводитись, наче господар. Коли фляги інших спорожніли, він почав діставати свої, і, здавалося, їм не буде кінця. З його містких сідельних сумок з'являлася фляга за флягою — набуток, залишений йому численними приятелями, що поїхали разом з майором.

Прийнявши ватажкове частування й заохочені його прикладом, молоді плантаторські нащадки, що зібралися навколо багаття, весело гомоніли, співали, реготали, витанцьовували й навіть качалися по траві, аж поки втома переборола хміль. Геть зморені, вони попростягалися хто де впав, і, мабуть, не одного з них тієї ночі уперше в житті мучили п'яні кошмари. Відставний капітан уклався на траві останній.

Хоч ліг він останній, зате встав перший. Тільки-но затихла вся та веремія і гучне хропіння його п'яних товаришів сповістило, що вони поснули, він підвівся і, обережно ступаючи, пішов поміж сонними.

Так само скрадаючись, він пройшов на край табору, де припнутий до дерева стояв його кінь. Відв'язавши поводи й перекинувши їх через шию коня, Колхаун вибрався на сідло й безгучно поїхав геть.

З того, як він усе це робив, ніхто б не здогадався, що він напідпитку. Навпаки, всі його рухи виказували тверезу впевненість і добре зважений намір. Що ж то був за намір?

Може, любов до двоюрідного брата спонукала його самому знайти тіло і розкрити таємницю вбивства? Чи просто він хотів показати себе: ось, мовляв, який він ревний, подався на пошуки сам-один?

З тих слів, що машинально злітали з його уст, поки він їхав заростями, можна було й справді щось таке подумати.

— Хвалити Бога, місяць ясний, і я маю добрих шість годин, поки ті шмаркачі попродирають очі. Цілком досить часу, щоб винишпорити кожен закапелок цієї хащі на дві милі довкола, і якщо тіло там, то я неодмінно знайду його… Але що могло означати оте? Якби тільки я сам його бачив, то подумав би, що збожеволів. Але ж усі бачили, всі до одного! Сили небесні! Що воно могло бути?..

Ледве встиг він промовити останні слова, як з грудей його вихопився вигук, у якому бринів подив і жах: відставний капітан побачив щось таке, що змусило його рвучко спинити коня, немов перед лицем страшної небезпеки.

На той час він саме під'їхав бічною стежкою до знайомої нам прогалини в заростях і вже повертав на неї, коли помітив, що не сам-один мандрує там такої пізньої години.

Тією лісовою алеєю, наближаючись до нього, їхав ще один вершник — на такому самому, як і в нього, доброму коні, тільки їхав не ступою, як він, а швидким клусом.

Ще задовго до того, як невідомий нічний вершник під'їхав ближче, ясне місячне світло, заливаючи лісову прогалину, дало Колхаунові змогу побачити, що в нього немає голови!

Помилитися відставний капітан не міг — досить було й одного погляду. Сріблясте місячне проміння освітлювало вершникові плечі, але голови на них не було. То не могла бути омана, породжена грою місячного світла. Колхаун уже бачив цю постать і за ясного сонця.

Та тепер він побачив більше. Він побачив і голову