Острів Тамбукту - Марко Марчевський

У голосі його бриніли виклик і погроза.

— Що значить «усе»?

— Тобі краще знати що! — грубо відповів Амбо.

Такий тон змусив мене замислитися. Невже йому відомо, що Канеамея приносила мені біле листя, яке Арикі так старанно приховував од мене? Невже Амбо бачив її в ту ніч? І невже це його стріла забриніла в стіні у мене над головою? Не може бути! Ні, ні! Амбо не такий підлотник.

— Гаразд, я скажу тобі все, як було, — промовив я. — Але спочатку ти повинен сказати, чия стріла просвистіла над моєю головою.

Ми стояли один проти одного. Я теж зняв гвинтівку з плеча, міцно стискаючи її в руці.

— Моя, — визнав Амбо.

— Так це ти хотів мене вбити?

— Коли б хотів, не став би цілитись вище твоєї голови.

— Я в ту мить саме нахилився, і стріла пролетіла над головою.

— Не сміши мене, — похмуро сказав Амбо. — Я навмисне вистрілив у ту мить, коли ти нахилився.

— Навіщо?

— Хотів нагадати тобі, що я непоганий лучник. Ти забув про це.

— Невже ти здатний вистрілити другові в спину?

— Ні! Я не пакегі. Я син племені занго! — гордо відповів Амбо.

— Що ж, я не син вашого племені. Але я досі нікого не вбив і ні на кого не напускав кадіті.

Амбо насупився.

— Я зрозумів тебе, — збентежено промовив він. — Я збирався вбити Арикі. Але чому? Знову ж через тебе!

Він говорив правду. Не знаючи, що відповісти на це, я лагідно промовив:

— Навіщо нам сваритися? Що ми з тобою не поділили? Чим я тебе образив? Скажи!

Амбо заговорив про ту буремну ніч і про Канеамею. Він бачив, як вона зайшла до мене, і, доки не вийшла, стояв, притулившись до дерева.

Канеамея колись дала згоду стати його сахе, але я буцімто переманив її, і вона відмовила йому. Тепер, мовляв, я домагаюся, щоб вона стала моєю сахе, та Арикі не дозволяє. Так-так! Арикі не дозволяє, і мені ніколи не бути головним жерцем. Ніколи!

— Це Арикі тобі сказав?

— Так, Арикі. Він тебе ненавидить.

— Арикі бреше. Я ніколи не хотів стати дато Канеамеї. Ніколи! — повторив я, підвищивши голос.

— Арикі говорить правду. А ти брешеш. Ти хочеш стати рапуо. Але май на увазі: цього не буде!

Я вирішив покінчити з неприємною розмовою і роздратовано сказав:

— Що тобі від мене треба? Кажи!

— Я хочу, щоб ти більше не чіпав Канеамею.

— Канеамею? — удавано посміхнувся я. — А чому це ти про неї так піклуєшся? Вона ж не вашого роду. Ти не маєш права захищати її.

Амбо вдруге зніяковів. За звичаями племені, тільки член роду Канеамеї має право вимагати від мене пояснень, якби я справді образив її. Крім того, я нічого такого не зробив, що могло б ославити дівчину, і був страшенно здивований, що Амбо повірив Арикі. Хіба він не знає, що цей дідуган здатний посварити і найкращих друзів?

— Ти сам бачиш, що не правий, — сказав я трохи лагідніше. — Обміркуй усе гаразд, а після великого полювання знову поговоримо.

— Зараз будемо говорити! — злобно крикнув Амбо.

— Що тобі, зрештою, потрібно від мене? — скипів я.

— Хочу тебе вбити!

— За чим же справа? На, вбивай! — Я підступив ближче. — Стріляй!

— Ні, — ступив він крок назад. — Я хочу вбити тебе як людину, а не як собаку. Битися на списах або на луках я з тобою не буду, бо ти цього не вмієш. Зате добре стріляєш із гвинтівки. Ну, чого ж ти мовчиш? Чи, може, злякався? Та ти справді боягуз! Арикі мав рацію!

Від його слів у мене в горлі пересохло і кров ударила в голову. Амбо ставав надто зухвалим.

— Хто стрілятиме першим? — запитав я.

— Вибирай сам. За тобою слово…

— Гаразд, я стрілятиму першим. Ти згоден? Чи, може, відмовляєшся?

Та синові вождя й на думку не спадало відмовлятися. Він добре знав, що я влучно стріляю, і все ж погодився, щоб я стріляв першим. Це було рівнозначно самогубству.

– Іди стань он. під те дерево і приготуйся, — сказав я. — Лічитиму до трьох. Якщо не влучу, лічи й ти до трьох і стріляй.

Я сподівався, що в останню мить він злякається й відмовиться від поєдинку, але помилився. Амбо рішучим кроком підійшов до дерева і став, високо піднявши голову, наче хотів сказати: «Стріляй, ненависний пакегі, я не боюся тебе!»

Я навів гвинтівку прямо на голову:

— Раз!

В мене тремтіли руки. Амбо мовчав.

— Два!

Відстань між нами була незначна. Я прицілився. Варто було натиснути спусковий гачок — і син вождя впав би на землю мертвий.

— Три! — вигукнув я і, піднявши мушку, вистрілив у повітря.

Все тіло охопила слабість, руки й ноги дрижали. Я сперся на гвинтівку й сказав:

— Тепер твоя черга. Стріляй!

— Ні! — вигукнув Амбо. — Ти стріляв не так, як треба. Ти з мене глузуєш, але нічого не вийде! Будемо битися по-мисливськи. Сховаємось у лісі і підстерігатимемо один одного. Кожен має право стріляти, як тільки помітить супротивника. Коли хочеш — можеш знову стріляти в повітря: твоя воля. Але знай, я вб'ю тебе, як тільки помічу. Стережись! Велике полювання починається.

І