Крадійка книжок - Маркус Зузак

Ганс саме збирався поставити якесь очевидне запитання, як у нього за спиною пролунав голос. Він належав вузькому обличчю молодого чоловіка з презирливою посмішкою. Рейнгольду Цукеру.

— Для нас, — сказав він, — ворог не сидить за пагорбом чи в якомусь іншому місці. Він усюди. — Він знову опустив голову до листа, якого писав. — От побачиш.

Через кілька метушливих місяців Рейнгольд Цукер загине. Його вб’є місце Ганса Губерманна.

Війна дедалі бурхливішим потоком ринула в Німеччину, і з часом Ганс збагнув, що всі його зміни починаються однаково. Чоловіки збираються біля вантажівки, щоб послухати коротку доповідь про об’єкти, які розбомбили, поки вони відпочивали, про наступні ймовірні цілі, про те, хто з ким буде працювати.

Навіть тоді, коли не було атак, у них все одно була купа роботи. Вони їздили з одного зруйнованого міста в інше і розбирали завали. У вантажівці сиділо дванадцятеро зсутулених чоловіків, вони підскакували і падали на горбках та вибоїнах, що траплялися на дорозі.

З самого початку було зрозуміло, що кожен з них має своє постійне місце.

Рейнгольд Цукер сидів посередині лівого ряду.

Ганс Губерманн примостився в самому кінці, куди сягало сонячне проміння.

Він швиденько навчився ухилятися від сміття, яке часом вилітало зсередини вантажівки. Його особливу повагу заслужили недопалки, які ще горіли, пролітаючи повз.

ПОВНИЙ ТЕКСТ ЛИСТА ДОДОМУ

Мої любі Роза та Лізель, у мене все добре.

Сподіваюся, що з вами теж усе гаразд.

З любов’ю, тато.

Наприкінці листопада Ганс вперше відчув закопчений присмак справжнього бомбардування. Вантажівку зусібіч оточили уламки, навколо бігали і кричали люди. Палали пожежі, а розтрощені коробки будинків височіли, ніби кургани. Каркаси хилилися до землі. Димові бомби стриміли з ям, як сірники, і заповнювали легені міста.

Ганс Губерманн був у групі з чотирьох чоловік. Вони вишикувались шеренгою. Попереду стояв сержант Борис Шиппер, його руки ховалися в клубах диму. За ним був Кесслер, тоді Брунненвеґ, а вкінці Губерманн. Сержант поливав вогонь, двоє інших поливали сержанта, а Губерманн, про всяк випадок, поливав усіх трьох.

Позаду застогнала і сколихнулась якась будівля.

Вона впала обличчям до землі всього за кілька метрів від Гансових ніг. Цемент пахнув, ніби щойно замішаний, і на них посунула стіна пилюки.

- Gottverdamnt, Губерманне! — Голос вирвався з вогню. Одразу за ним виринуло троє чоловіків. Їхні горлянки забилися клаптями попелу. Навіть коли вони відійшли за ріг, подалі від епіцентру руйнації, запилюжений туман від обваленого будинку нагнав їх і там. Білий і теплий, він підкрадався ззаду. Збившись докупи в тимчасовому сховку, чоловіки безперестанку кашляли і лаялись. Сержант повторив попередній вигук:

— Чорт забирай, Губерманне. — Він пошкрябав губи, щоб їх розліпити. — Що це, в біса, було?

— Воно просто впало, прямо за нами.

— Та я бачу. Питання в тому, якої висоти? Напевно, поверхів десять, не менше.

— Ні, пане, здається, тільки два.

- Ісус. — Напад кашлю. — Марія і Йосип. — Він взявся видобувати з ока суміш поту і пилюки. — Ну, з цим ми вже нічого не вдіємо.

Один з чоловіків витер обличчя і сказав:

— Боже, як би я хотів, щоб хоч раз розбомбило пивну. Страх як хочу пива.

Усі сперлися на стіну.

Кожен відчував, як пиво гасить в горлі пожежу і пом’якшує дим. Гарна мрія, але недосяжна. Вони знали, що будь-яке пиво, яке тече цими вулицями, — це ніяке не пиво, а щось на кшталт молочної суміші або манки.

Усіх чотирьох обліпили сіро-білі пластівці пилюки. Коли вони випросталися, щоб продовжити свою роботу, виднілися лише маленькі тріщинки їхньої уніформи.

Сержант підійшов до Брунненвеґа. Що є сили збив йому з грудей пилюку. Ляснув кілька разів.

— Оце вже краще. Налетіло трохи пилюки, друзяко. — Поки Брунненвеґ сміявся, сержант повернувся до нового солдата. — Цього разу ти перший, Губерманне.

Кілька годин вони гасили пожежі і намагалися знайти будь-що, тільки б переконати будівлі не падати. Траплялося, що стіни вже розвалилися, але краї досі випиналися, наче лікті. З таким Ганс Губерманн добре вмів давати собі раду. Можна сказати, що йому подобалось шукати крокви, що тліли, чи розбиті бетонні плити і підпирати ними лікті, підставляти їм опору.

Руки у нього були всипані скалками, а зуби заліплені рештками обвалів. Губи вкривала волога пилюка, що з часом зашкарубла, і не було жодної кишені, жодної ниточки чи захованої складки на його уніформі, які б не були вкриті плівкою відходів, що залишало по собі важке повітря.

Та найгірше, що було у їхній роботі, - це люди.

Час від часу траплялися такі, що вперто продиралися крізь туман, зазвичай з одним словом на вустах. Вони завжди вигукували ім’я.

Іноді це був Вольфґанґ.

— Ви не бачили мого Вольфґанґа?

На Гансовій уніформі завжди залишалися відбитки їхніх рук.

— Стефані!

— Гансі!

- Ґустель! Ґустель Штобой!

Коли туман трохи розсіювався, перекличка шкутильгала поламаними вулицями — часом вона закінчувалась запилюженими обіймами чи скорботним лементом на колінах. Годину за годиною імена нагромаджувались, ніби солодкі і кислі мрії, що чекали свого здійснення.

Небезпеки гуртувалися в одну. Пилюка, дим і кипуче полум’я. Поранені люди. Гансові, як і іншим солдатам його підрозділу, потрібно було вдосконалювати мистецтво забуття.

— Як ти, Губерманне? — якось запитав сержант. Вогонь вирував у нього за спиною.

Ганс ніяково кивнув, обом.

Коли минула вже половина зміни, вулицею, похитуючись, беззахисно брів старий чоловік. Ганс якраз підпер будівлю, озирнувся і побачив його у себе за спиною — старий спокійно чекав, поки він зверне на нього увагу. На його обличчі розписалася кривава пляма. Вона стікала йому на шию. Чоловік був одягнений у білу сорочку з багряним комірцем і тримав ногу так, ніби вона стояла біля нього.

— Можете підперти і мене , юначе?

Ганс взяв його на руки і виніс із запилюженого туману.

МАЛЕНЬКЕ СУМНЕ ЗАУВАЖЕННЯ

Я був у тому містечку, на тій вулиці, коли чоловік іще був на руках у Ганса Губерманна. Кольором небо скидалося на попелястого коня.

Ганс поклав старого на латку присипаної пилюкою трави і лише тоді побачив.

— Що сталося? — запитав один з чоловіків.

Ганс спромігся тільки вказати рукою.

— Ох. — Рука відтягнула його. — Звикай, Губерманне.

До кінця зміни він занурився в роботу. Намагався не зважати на далеке відлуння, що вигукувало імена.

Десь за дві години Ганс разом з сержантом і ще двома чоловіками відбігав від будинку. Він не дивився під