Крадійка книжок - Маркус Зузак

Спершу його карала власна совість. Він картав себе за те, що марно витягнув Макса з підвалу. Лізель бачила татову провину, що лежала біля його тарілки, коли він відмовлявся їсти, чи стояла поряд на мосту через Ампер. Він більше не грав на акордеоні. Його сріблястоокий оптимізм поранили і знерухомили. Уже погано, але то був тільки початок.

Якось у середу на початку листопада в поштову скриньку опустилося його справжнє покарання. На перший погляд новина здавалася хорошою.

АРКУШ НА КУХНІ

Ми раді повідомити, що ваше прохання про вступ до НСРПН схвалено…

— Нацистська партія? — здивувалась Роза. — Я думала, що ти їм не потрібен.

— Так воно й було.

Тато сів і ще раз прочитав листа.

Його не судитимуть за державну зраду, допомогу євреям чи ще щось таке. Ганса Губерманна нагородили , як подумали би більшість людей. Хіба таке можливо?

— Це, напевно, ще не все.

Саме так.

У п’ятницю надійшла повістка — Ганса Губерманна призивали в німецьку армію. Будь-який член партії має радіти від можливості зробити свій внесок у боротьбу на фронті, йшлося наприкінці листа. А якщо не радітиме, то може чекати відповідних наслідків.

Лізель саме повернулася від пані Гольцапфель. Кухня обважніла від паруючого супу і порожніх облич Ганса і Рози Губерманнів. Тато сидів за столом. Мама стояла над ним, а суп на плиті вже почав пригорати.

— Боже, тільки не до Росії, - промовив тато.

— Мамо, суп пригорає.

— Що?

Лізель поквапилась до плити і зняла каструлю.

— Суп. — Успішно його порятувавши, Лізель обернулася і глянула на своїх прийомних батьків. Обличчя як у примар. — Тату, що сталося?

Він передав їй листа, і, поки Лізель читала, у неї тремтіли руки. Слова, насильно викарбувані на папері.

ЗМІСТ УЯВИ ЛІЗЕЛЬ МЕМІНҐЕР

У контуженій кухні, недалеко від плити, з’являється образ самотньої, спрацьованої друкарської машинки. Вона притулилася у віддаленій, майже порожній кімнаті. Клавіші стерлися, а чистий аркуш терпляче чекає, виструнчившись на своєму місці. Він легенько коливається на вітрі, що залітає з вікна. Незабаром закінчиться обідня перерва. Стос паперу заввишки з людський зріст байдужно стоїть біля дверей. З легкістю може закурити.

Насправді ж Лізель побачила друкарську машинку пізніше, коли писала свою історію. Вона гадала, скільки ще таких листів з покараннями розіслали німецьким Гансам Губерманнам і Алексам Штайнерам — тим, хто допомагав нужденним, тим, хто відмовлявся віддавати своїх дітей.

Це було ознакою відчаю, який все більше охоплював німецьку армію.

Вони зазнавали поразок в Росії.

Німецькі міста бомбили.

Армія потребувала нових солдат і нових способів поповнювати свої лави, тож здебільшого найбрудніша робота діставалась найнепридатнішим з призваних.

Її очі бігали аркушем, і крізь пробиті наскрізь контури букв Лізель могла розгледіти дерев’яну поверхню столу. Слова на кшталт «необхідно» та «обов’язок» були втиснені в папір. До горла піднялася нудота.

— Що це?

Тато тихесенько відповів:

— Мені здавалося, що я навчив тебе читати, моя люба дівчинко. — У його голосі не було роздратування чи сарказму. Його голос був порожнм, він добре пасував до його обличчя.

Лізель глянула на маму.

Під правим оком Роза мала невеличкий розрив, і за якусь мить її картонне обличчя тріснуло. Не посередині, ближче до правого боку. Смуга здулася і побігла дугою від щоки до самого підборіддя.

ДВАДЦЯТЬ ХВИЛИН ПО ТОМУ: ДІВЧИНКА НА НЕБЕСНІЙ ВУЛИЦІ

Вона дивиться у небо. Промовляє пошепки:

— Максе, сьогодні небо лагідне. Хмари такі м’які і сумні, і… - Вона відводить погляд вдалину і схрещує руки на грудях.

Вона думає про свого тата, який іде на війну, і чіпляється за краї свого пальта. — І холодно, Максе. Так холодно…

Через п’ять днів, коли вона знову вийшла, щоб скласти звіт про погоду, Лізель не змогла роздивитися небо.

На сусідньому ґанку сиділа Барбара Штайнер, з гарно зачесаним волоссям. Вона курила і тремтіла. Лізель попрямувала до неї, але зупинилась, побачивши Курта. Він вийшов з будинку і сів біля мами. Помітивши, що дівчинка зупинилась на півдорозі, хлопець вигукнув:

— Ходи сюди, Лізель. Руді скоро вийде.

Ще трохи постоявши, вона пішла до сусідів.

Барбара курила.

На кінчику цигарки хиталася зморщечка попелу. Курт вихопив її, збив попіл, затягнувся і повернув цигарку мамі.

Коли цигарка скінчилася, Барбара підняла очі. Вона провела рукою по охайних пасмах свого волосся.

— Нашого тата теж забирають, — сказав Курт.

Усі затихли.

Недалеко від пані Діллер групка дітей копала м’яча.

— Коли вони приходять і просять віддати їм твою дитину, — пояснила Барбара Штайнер, ні до кого не звертаючись, — ти мусиш сказати їм «так».

Дружина дотримувача слова

ПІДВАЛ, 9-ТА РАНКУ

Шість годин до прощання:

— Я грав на акордеоні, Лізель. На чужому акордеоні. — Він заплющує очі. — Публіка шаленіла.

Не враховуючи склянки шампанського минулого літа, Ганс Губерманн за десять років не випив навіть крапельки спиртного.

Але настав вечір перед відбуттям до тренувального табору.

Ще в обід вони з Алексом Штайнером пішли до «Кноллера» і просиділи там до самого вечора. Пропустивши повз вуха погрози дружин, обоє чоловіків напилися до забуття. Та ще й власник «Кноллера» Дітер Вестгаймер наливав їм задарма.

Мабуть, тоді, коли Ганс ще був тверезий, його запросили на сцену зіграти на акордеоні. Відповідно до обставин він зіграв горезвісну «Сумну неділю»[50] — угорський гімн самогубців, — і, хоча він пробудив весь той смуток, завдяки якому ця мелодія стала відомою, публіка справді шаленіла. Лізель уявила, як це виглядало, як звучало. Набиті роти. Порожні гальби пива в патьоках піни. Міхи тяжко зітхнули, і мелодія скінчилася. Залиті пивом горлянки кликали його назад до барної стійки.

Коли обоє сяк-так дісталися додому, Ганс не міг поцілити ключем у дверний замок. Тож він постукав. Кілька разів.

— Розо!

То були не ті двері.

Пані Гольцапфель не вельми зраділа.

- Schwein! Не той будинок. — Вона протискувала слова крізь замкову шпарину. — Сусідні двері, дурний Saukerl.

— Дякую, пані Гольцапфель.

— Запхай своє «дякую» сам знаєш куди, недоумку.

— Перепрошую?

— Та йди вже додому.

— Дякую, пані Гольцапфель.

— Я хіба не казала, куди можеш запхати своє «дякую»?

— А хіба казали?

(Дивовижно, що можна скласти зі шматочків розмов у підвалі і читання на кухні нестерпної старушенції.)

— Та щезни нарешті!

Коли він таки доплентав додому, тато не пішов спати, а піднявся до кімнати Лізель. Він нетверезо стояв на порозі і дивився, як вона спить. Дівчинка прокинулась і спросоння подумала, що це Макс.

— Це ти? — запитала вона.

— Ні, - відповів Ганс. Він добре знав, про кого вона думала. — Це тато.

Він