Материками й океанами - Георгій Іванович Кублицький

Олександр Євгенович дбайливо сховав монетку в кишеню. Він зберіг її й інколи показував друзям.

Того дня, коли Ферсман одержав милостиню на станції Імандра, в його торбі лежав план, на якому були позначені казково багаті скарби землі.

Минуло ще трохи часу —і про ці скарби заговорили скрізь. Нові розвідки, продовжені мінералогами і геологами, дали приголомшливі наслідки. Виявилось, що в надрах тільки двох розвіданих гір — Кукісвумчорру і Юкспору — нечувано багато мінералу родючості.

— Він прийшов сюди із жерл хібінських вулканів, щоб допомогти мирним трудівникам, — говорив академік у своїх доповідях. — Дайте мільйони тонн порошку, приготованого з апатиту, нашим полям і лукам — і подвояться врожаї, збільшаться розміри буряків, розростуться білосніжні коробочки бавовни, наллється зерно…

На поклади мінералу родючості звернула увагу партія.

Темної ночі, наприкінці грудня 1929 року, у двері бараку, побудованого для геологів недалеко від Кукісвумчорру, вбігла схвильована людина:

— Кіров приїхав!

На вулиці хурделило. Сергій Миронович, обтрушуючи сніг, підвівся із саней-гринджол. Він дуже змерз.

Випивши чаю, Кіров зібрав геологів. Була друга година ночі. Ферсман коротко розповів про роботу чотирнадцяти розвідувальних загонів, які працювали того року. Сергій Миронович уважно слухав, запитував. Він розумівся на справі: в Ленінграді, в його кабінеті, була повна колекція всіх хібінських мінералів. Залишалось тільки вирішити, як треба трусонути цю стару землю, щоб вона віддала всі свої багатства радянському народові.

Нарада закінчилась удосвіта. Сергій Миронович, розстеливши шубу на підлозі і поклавши під голову шапку, приліг трохи відпочити.

Вранці Кіров разом з геологами вирушив вибирати місце для майбутнього міста. Завіяна снігами долина Умптек, що саамською мовою означає «тричі замкнута», лежала перед невеликою групою людей. Сергій Миронович довго милувався верховиною гори Кукісвумчорр, одягненою в сніг.

Почалась боротьба за хібінські апатити. Вибухи кремсали схили Кукісвумчорру. Від маленького роз'їзду протягнулась у гори залізнична колія. Там, де блукав без стежок академік Ферсман, будівельники заклали нове місто…

І от уже вагони з апатитом побігли по всіх залізницях країни. Апатитове борошно повезли морські судна. Камінь родючості, попавши із Заполяр'я на поля і в садки, дав життя і силу колосові пшениці, наповнив соком апельсини і лимони, пришвидшив ріст листочків чайного куща.

Апатит повезли і на заводи — адже він не тільки добриво, а й важлива технічна сировина.

А почалось усе із знахідки кам'яного уламку із зеленуватими прожилками…

Апатит розвідано. Але скільки інших скарбів ще зберігає стародавня земля! І Олександр Євгенович знову іде по сліду, помітному тільки людині, яка любить і знає камінь.

Великий човен перетинає озеро Імандру. Академік налягає на весла. Озеро відокремлює Хібіни від оповитого туманистим серпанком туману хребта Мончі. Уже видно його верховини, його кам'янисті кручі, його ліси, де, як розповідають мисливці, блукають лосі та дикі олені.

Хай поки блукають! Але якщо не обманюють шматки каменю, що їх привіз звідти один географ, лосям хутко доведеться пошукати іншу місцевість. Саме по собі каміння не дуже цікаве, але воно інколи буває супутником у дуже потрібних корисних копалин. Треба буде походити по відрогах Мончі, подивитись камінь, «поговорити з ним наодинці» де-небудь у глухій ущелині.

Човен прослизає у Монча-губу, тиху й вузьку затоку озера. Тут академіка зустрічають друзі — рибалки саами. Не так давно, коли Олександр Євгенович застудився, стара саами Ганнушка турботливо доглядала за ним у своїй «веже» — покритому мішками курені.

Ганнушка пригощала його чаєм, смачною рибою, підсмаженою, за звичаєм тундри, на паличці. Вкритий оленячими шкурами, він слухав світлої літньої ночі саамську легенду про те, як у тундру нагрянули чужі люди — шведи. У саами навіть ножів бракувало, а у шведів — рушниці. Відібрали шведи оленів, зайняли рибацькі місця, заманили людей на озеро Сейтявр і стали там їх нищити. Кров'ю забризкали всі гори, всю тундру. І досі ця кров залишилась. Академік згадав тоді чудесний камінь тундри — евдиаліт, справді схожий на червоні краплі…

Від Монча-губи належить пливти порожистою річкою. Весла тут непридатні — треба відштовхуватися від дна жердинами. А далі — крізь бурелом, придивляючись до зарубок на деревах, залишених якимсь мисливцем.

— До біса! — бурмоче академік. — Краще вже піски Каракумів, де випаровуєшся, як склянка з киплячою водою, ніж це Заполяр'я. Там хоч комарів нема і боліт теж.

Болота змінюються осипами, де, так і дивись, вивихнеш ногу. Але от, оглядаючи в бінокль скелі, академік помічає в одному місці якісь бурі плями.

Так, тут варто вдарити киркою.

Однак, коли в лабораторії закінчено аналіз привезених з Мончі зразків, то виявляється, що відкрито дуже бідне родовище. Повторні спроби дають ті ж результати. Геологи похитують головами. Чи варто вести далі пошуки?

Академік іде до Кірова, ділиться своїми сумнівами, радиться, одержує підтримку. Пошуки посилюються дослідження розширюються.

І розвідники все ж добираються до скарбів Монча-тундри. Через кілька років картографи позначають на картах Кольського півострова ще одну назву — Мончегорськ. Місто нікелю виросло між трьома озерами біля підніжжя Мончі, напроти Кіровська — міста апатиту.

Майже двадцять років Хібіни заполонювали всі думи академіка Ферсмана. Країна відзначила його працю Державною премією.

Разом з ученим працювало ціле плем'я молодих і старих хібінців, слідами яких ішли гірники, які закладали шахти, будівельники, які споруджували. заводи і міста, агрономи, які вирощували овочі в тундрі. І всім їм учений повторював:

— Не захоплюйся своїми перемогами, людино! Не думай про те, що ти збагнула всі таємниці природи і заволоділа всіма її багатствами. Ти ще мало зробила і мало що знаєш!

Сталося це удосвіта. Над Землею пронеслось, залишаючи зеленуватий слід, невідоме небесне тіло. Впало воно недалеко від англійського містечка Цокінга.

Астроном Оджілві,