Материками й океанами - Георгій Іванович Кублицький
Сходяться на північному березі озера. Над ними у хмарах — Кукісвумчорр.
Цілий день згаюють, щоб знайти туди шлях.
Але ось і вершина, зрізана, плоска, як стіл. Нічний холодний вітер освіжає розпалені обличчя.
На півночі — прямовисне урвище. Унизу, в прірві, — дзеркала гірських озер з сліпучими плямами крижин. Зі скель важко звисають снігові шапки: ось-ось зірвуться вниз нестримною лавиною. Вдалині видно інші плато з уривистими, неприступними стінами. Дикі Хібіни, дикі…
Вітер дедалі гостріший, холодніший. Це тільки спочатку він здався приємним. Починає накрапати дощ. Зігріваючи диханням руки, поспішно накреслюють геологи розташування гір, квапливо накладають у рюкзаки зразки.
У Олександра Євгеновича неможливий характер: він вимагає, щоб кожний зразок загорнули в папір і записали, де, за яких обставин знайдено…
А спускатися уже не можна: туман, і який густий! Він не розвіюється вночі і весь наступний день, не рідшає і до вечора.
На вершині Кукісвумчорру нема нічого, що може горіти. Від каміння віє холодом. Одяг просякнутий вологою. Оце нічка!
Зате вранці розвідники натрапляють на жилу, багату на мінерали. Тут є навіть вишнево-червоні кристали евдиаліту.
Але Олександр Євгенович забуває і про евдиаліт, коли до рук йому потрапляє якийсь зеленуватий камінь.
— Апатит, — каже академік. — Це він, облудник…
— Олександре Євгеновичу, хіба апатит — така дивина, — питають студенти, бачачи, як схвилювався і зрадів академік.
— Дивина? Апатит — камінь родючості, камінь фосфору. Без фосфору нема ні життя, ні думки.
— А ви назвали його облудником.
— Апатит — це й означає облудник. По-грецьки. І назва дуже точна. Зовнішній вигляд апатиту навдивовижу різноманітний. То це прозорі кристалики, схожі на кварц, то щільний камінь, який нагадує вапняк або мармур, а то й розсипчаста маса. Апатит може обдурити навіть знавців. Але нас з вами він не обдурить, ми до нього доберемось.
Експедиція везе в Петроград перші зразки апатиту.
Відтоді повелось: ледве відшумлять над Мурманом зимові хуртовини і весняні води промчать ущелинами, — голоси людей лунають у горах.
У академіка з'явились друзі в Хібінській тундрі. Це саами, або, як їх називали раніше, лопарі. Вони кочують саме там, де працює тепер експедиція, шукаючи зеленуватий камінь. Саами Олексій стає її провідником. Вилицюватий хлопчик Хомка закоханий у великого російського начальника.
На привалах, коли синій дим вогнища в'ється вершинами ялин і юшка булькоче у великому казані, академіка оточує тісне коло. Одні лежать, підклавши під голову руки, одні підкидають хмиз, дехто, не дочекавшись обіду, крадькома жує хліб.
— Ех, відкрити б що-небудь таке, щоб на всю країну прогриміти! — каже студент-геолог, перебираючи зібране вранці каміння.
— І відкриємо, — підтримує його Олександр Євгенович. — Обов'язково відкриємо! Але, можливо, не цього року і не наступного. Доведеться нам сюди не раз мандрувати! А добре подорожує той, хто багато знає і багато роздумує.
Тут академік не забуває додати, що найгостріший і найважливіший інструмент у дослідника — його око, від якого ніщо, ніщо не повинно сховатися. А ненадійний інструмент — пам'ять. На неї ніколи не можна покладатися. Розвідник повинен записувати все негайно, точно і безпомилково, його записна книжка — це «свята святих», яку треба берегти краще, ніж зіницю ока.
Уважно слухають студенти: адже сам Олександр Євгенович не тільки учений, але і найдосвідченіший мандрівник, який об'їздив півсвіту, його поради чого-небудь та варті! Він побував у Німеччині, Швейцарії, Франції, Італії, бачив дивовижні поклади самоцвітів на острові Ельба. Він жив багато місяців у тайзі, серед уральських «горщиків» — шукачів золотистих топазів і аметистів, які горять холодним вогнем. Його обдував вітер льодовиків Алтаю, захищала печера на березі Байкалу, смалило сонце монгольських пустель. Намети його експедицій стояли в сибірській тайзі, на берегах затоки Кара-Богаз-Гол, у горах північного Таджикистану. Адже це про Олександра Євгеновича і його супутників сказав Олексій Максимович Горький: «… По Уралу, непрохідними горами, блукають, складають фантастичні колекції коштовного каміння для Академії наук, місяцями не бачать шматка хліба. Питається, з чого живуть? З полювання живуть, як дикуни, так-с! І це, чи знаєте, не Каліфорнія, не золота лихоманка. Безсрібники, а не добувачі до своєї скрині. Пишатися треба таким народом».
… Димить вогнище, булькає в казані юшка.
— Олександре Євгеновичу, а в чому ж все-таки секрет пошуків і знахідок? — запитує той самий студент, який хоче прославитися на всю країну. — В чутті?
— В маленькому зрості, — жартує академік. — Маленькому краще видно каміння на землі. — Ні, серйозно — шукати треба вчитися, вчитися наполегливо і вдумливо. Передусім вчитися спостережливості. Спостерігати — це означає помічати подібність і різницю, через один дрібний факт знаходити великі явища, привчити себе вдумливо ставитися до всього. Розвідник не повинен розпорошувати увагу. І, найголовніше, він повинен захоплюватися своєю справою, горіти бажанням знайти для народу сховані у надрах землі багатства.
— А чуття?
— Якщо чуття — це тонке розуміння, підсвідомий нюх, то й чуття. І от ще — розвідник має бути трохи романтиком, людиною великих пристрастей. Справді, я не знаю жодного родовища, відкритого чиновником від науки.
* * *
Восени 1922 року до рублених будиночків станції Імандра вийшла бородата людина в поруділій і подраній куртці. Через плече у неї висіла велика торба, на паску — жерстяна кварта. В руках — сукуватий ціпок.
Перехожий присів відпочити на станційний ґанок, зняв зашмарованого картуза, поклав його на коліна і, заплющивши очі, глибоко задумався. Зморшки у нього на обличчі означились різко, по-дідівськи.
Раптом щось упало в картуз. Дід здригнувся і підняв вії: в картузі лежала монета.
Розгублений Олександр Євгенович хотів уже гукнути жалісливу жінку, але раптом весело розсміявся. Гарний же, мабуть, у нього вигляд! Коли блукаєш у горах, забувши про бритву, обдираючи куртку об каміння, коли сам латаєш дірки, пропалені сучком, що відскочив од вогнища, тоді не ображайся, якщо в тобі не відразу впізнають академіка!
