Рекламне бюро пана Кочека - Варткес Арутюнович Тевекелян

Побачення з Адамсом-молодшим відбулося на другий день у конторі «Стандард ойл компані». Сказавши секретарці, що він хоче особисто передати містерові Адамсу листа від його друга Джо Ковачича, і поклавши їй свою візитну картку, Василь сів у крісло і став чекати. Роботу в конторі містера Адамса-молодшого було добре організовано. Василь спостерігав, як підмальована, модно одягнена секретарка чітко, без зайвих слів з'єднувала шефа по телефону з ким належало і рішуче відмовляла іншим, пояснюючи, що містер Адамс зайнятий, сама викликала по телефону потрібних людей і встигала водночас швидко клацати на машинці, розшифровуючи застенографовані доручення шефа. За десять-дванадцять хвилин, протягом яких Василь чекав на прийом, містер Адамс устиг поговорити з Лондоном, Берліном і Техасом.

Нарешті Василя запросили до кабінету. За великим письмовим столом, заставленим різноколірними телефонними апаратами, сидів кремезний, спортивного вигляду молодик років тридцяти — тридцяти, двох, з жорсткими рисами обличчя, глибоко посадженими, проникливими сірими очима.

Взявши у Василя листа, Адамс широким жестом запросив його сісти в крісло.

— Я прочитаю листа, і ми поговоримо в вами, — сказав він.

Василь оглянув кабінет сина нафтового магната. Його було умебльовано дуже скромно, куди скромніше, ніж Василів кабінет у Парижі.

Закінчивши читати, Адамс спитав:

— Джо просить допомогти вам, у чому саме?

— В Парижі мої справи йдуть непогано. За порівняно короткий час мені пощастило зібрати там невеликий капітал…

— Який? — перебив його американець.

— Після ліквідації діла, гадаю, набереться півмільйона франків.

— А в доларах?

Поки Василь прикидав, містер Адамс узяв телефонну трубку і спитав когось: «За яким курсом котируються французькі франки?» І тут же записав відповідь.

— Ви сказали, що вам пощастило зібрати невеликий капітал, — мовив він. — Розповідайте далі, я вас слухаю.

— Мені хотілося б зайнятися чимось іншим, більш прибутковим…

— Чому?

— Діловій людині властиво не вдовольнятися своїм становищем, прагнути ширших можливостей — так уже влаштований світ!.. Я певен, що тепер можна непогано заробити, торгуючи з німцями. Хочу податися в Німеччину і там спробувати щастя. Може, ви, містере Адамсе, могли б доручити мені якесь діло в Німеччині?

Замість того, щоб відповісти, американець почав запитувати.

— Ви знаєте, що німці купують переважно стратегічну сировину і дуже мало інших товарів?

— Так.

— Що вони плекають агресивні плани?

— Теж знаю.

— І що ж ви думаєте з цього приводу?

— Думаю, що, вміло діючи, можна спрямувати агресію німців туди, куди бажано…

— А саме?

— На Схід, — відповів не задумуючись Василь.

Настала велика пауза. Адамс замислився, тарабанячи пальцями по столу.

— Ви могли б узяти на себе представництво нашої компанії в Німеччині?. — нарешті запитав він.

— Міг би, якщо, звичайно, задовольнять умови.

— Один процент із загальної суми обороту, — сказав Адамс.

— А яка сума обороту? — спитав Василь.

— Це залежить від вас, — чим більше продаватимете, тим більшим буде і ваш заробіток.

— Розумію, це в перспективному плані. Все-таки хотілося б знати, як справи зараз?

— Ми тільки почали зав'язувати ділові стосунки з Німеччиною і уклали перший контракт на поставку бензину та мастил на загальну суму сто тисяч доларів. Повторюю, це тільки початок!

— Сподіваюсь, ви зрозумієте мене, якщо я скажу, що мені треба жити, годувати сім'ю і до того, поки налагодяться наші справи з Німеччиною.

— Ваші умови? — поцікавився Адамс.

— Треба подумати. Підрахувати…

— Тоді послухайте мене: один процент із загального обороту плюс оплата всіх ваших витрат, пов'язаних з поїздкою й перебуванням у Німеччині, і ще — перевезення задарма на наших танкерах ста мішків кави кожним рейсом. Підходить?

— Так, цілком.

— Коли можете стати до роботи?

— Місяців за три-чотири. Мені треба ліквідувати своє діло в Парижі.

— Трохи пізнувато, але нічого не вдієш. Перед від'їздом зайдіть до нашого юридичного відділу, укладіть відповідну угоду. Там вас поінформують і видадуть документи, щоб ви могли вести наші справи у Німеччині. Вам треба виконувати одну умову: ніколи ні за яких обставин не розголошувати наших комерційних таємниць. Ніхто не повинен знати, що ми продаємо, кому і за яку ціну. Джо пише, що на вас можна покластися, — буду радий, коли це так.

— Містере Адамсе, я певен, що ви будете задоволені мною. До речі, Джо хоче вступити зі мною в компанію…

— Навіщо це йому? Хай працює в компанії з батьком. Старий орудує мільйонами. А Джо єдиний його спадкоємець!

— Гадаю, буде краще, якщо я не втручатимуся в чужі родинні справи. Захоче Джо працювати зі мною, — будь ласка, я не заперечую.

На цьому розмова закінчилася.

Діло було зроблено. Вештатися марно в Нью-Йорку не було рації. Оформивши документи в юридичному відділі компанії та ознайомившись із деякими таємними деталями, що стосувалися торгівлі з Німеччиною, Василь з Лізою поверталися до Парижа на тому самому океанському пароплаві. Крім доручення, що вповноважувало його представляти інтереси «Стандард ойл компані» в усій Німеччині, укладати угоди на поставку нафти, бензину, мастил і вести розрахунки, він віз із собою нові контракти на оформлення вітрин нью-йоркськнх кінотеатрів та універсальних магазинів. Гом'є був молодець — мало того, що вмів добре малювати, він показав неабиякі організаторські й комерційні здібності. Прощаючись із Василем, Гом'є запевняв його, що в Америці діло можна розвернути у великих масштабах, аби бажання.

Увечері першого дня плавання, спустившись у свою каюту, Василь сказав Лізі:

— Ми облагодили в Нью-Йорку дуже важливу справу. Це ж не жарт: Ярослав Кочек, американець слов'янського походження, він же Василь Максимов, — уповноважена і довірена особа всесвітньовідомої нафтової компанії! Певен, німці упадатимуть коло нас…

— Я вже казала, що боюсь фашистів.