Рекламне бюро пана Кочека - Варткес Арутюнович Тевекелян
Перед від'їздом Василь запитав Жубера, чи не буде той заперечувати, якщо він вилучить з підприємства п'ятдесят тисяч франків у рахунок своєї частки? Йому треба послати гроші додому батькові.
Жубер охоче погодився — навіть сто тисяч! Василь зробив ще один хід — запитав Жубера: що той вчинить, якщо виникне потреба і йому, Кочекові, доведеться покинути фірму? Чи вважатиме Жубер за краще вести діла фірми самому, чи візьме нового компаньйона?
Жубер здивувався, — він був не готовий відповісти на таке запитання і тому тільки мовчки знизав плечима.
Перевівши п'ятдесят тисяч франків в американські долари, Василь поклав їх через Паризьке відділення в американський банк, що мав тісний зв'язок з важкою промисловістю Німеччини.
Подружжя Кочеків їхало в другому класі великого океанського пароплава. Подорож була приємна. На небі жодної хмаринки, море спокійне, каюта затишна. У великому басейні підігріта морська вода, — купайся хоч цілу добу. Вечорами в просторому залі зі шкіряними кріслами демонструвалися кінофільми. У барі грав джаз, і після вечері пасажири розважалися танцями.
Уранці Кочеки вставали, тільки-но починало світати, піднімались на палубу і довго стояли біля борту, спостерігаючи, як народжується новий день, — прокидається океан, і його зеленкуваті Води осяває сонячний блиск. У ці хвилини здавалося, що в повітрі лунає пісня. Затамувавши подих, вони слухали ту дивовижну пісню, а думки несли їх далеко — у рідні краї, до забутого дитинства, і життя вже не показувалося таким тривожним, яким було насправді…
Контрольний пункт Нью-Йорка складався з двох суміжних заліа У першому, просторішому, прибулі, чекаючи виклику, пили каву з бутербродами чи прохолодні напої, а в другому залі, за скляною перегородкою, сиділи за довгими столами контролери.
Василь з Лізою сіли за маленький столик і замовили каву, спостерігаючи те, що відбувається в сусідньому залі. Коли надійшла їхня черга, контролер, повертівши в руках паспорт, спитав:
— Загубили, чи що, свій паспорт у Європі?
— Схоже на те…
— Не розумію!
— Упав у річку, намочив паспорт. Довелося просити новий…
— Зайвого, мабуть, хильнули!
— Було.
— Зрозуміло. Досить нашому братові виїхати із Штатів — і готово: наче з ланцюга зриваємося! — Контролер поставив свій штамп і передав паспорт сусідові. Далі все пішло як по маслу — всі п'ять представників різних відомств Америки, починаючи з розвідки і кінчаючи еміграційними установами, поставили свої штампи. Останній контролер, повертаючи Василеві паспорт, сказав, що той може залишити порт після того, як його речі оглянуть у митниці. Лізу ні про що не запитали.
Попереджений телеграмою, Клод Гом'є чекав на них біля виходу з порту. Вони щиро привіталися. Клод посадив їх у старенький форд і повіз у готель, недалеко від Бродвея. Тут вони попрощалися.
— Відпочивайте, — сказав Клод, — а завтра, якщо не заперечуватимете, я приїду до вас уранці, годині о десятій, і докладно розповім про справи.
— Дуже добре! — Василь подав йому руку. — Сподіваюсь, у вас усе гаразд?
— Одне можу сказати: кращого важко ждати! У мене в портфелі вже вісімнадцять угод. Якщо вважатимете за потрібне, можу подвоїти і навіть потроїти їх, — відповів художник.
Того ж вечора Василь знайшов телефон старого Ковачича і, подзвонивши, сказав йому, що привіз листа від сина. Умовилися зустрітись об одинадцятій ранку в його конторі. Щодо сина нафтового магната Адамса, то Василь вважав, що з ним доцільніше буде познайомитися після зустрічі з батьком Джо.
Містер Ковачич — кремезний, бадьорий дід — привітно зустрів Василя.
— Ну, як там мій лобур? Не завів собі ще дружини-француженки? — спитав він, прочитавши синового листа.
— Всі дуже поважають Джо, і поводиться він вельми гідно. Перед моїм від'їздом Джо заступав консула, — відповів Василь.
— Це мене тішить. Коли йому хочеться, хай робить дипломатичну кар'єру, хоч я і не розумію, навіщо йому це. — Старий пильно подивився на Василя. — В листі Джо просить допомогти вам порадою і ділом. Хотілося б знати, якої поради ви потребуєте і в чому я міг би вам допомогти?
— В Парижі у мене прибуткове рекламне підприємство, — почав Василь. — Але, як кажуть, людина завжди шукає, де краще. Недавно я побував у справах своєї фірми в Німеччині і зрозумів, що можна добре заробити, торгуючи з німцями. Цікаво почути вашу думку з цього приводу. Джо сказав мені, що він теж увійшов би в діло і спробував щастя. Але поїхавши в Берлін просто як бізнесмен, навряд чи щось матимеш, тим більше тепер. Добре було б поїхати, маючи повноваження представника досить солідної американської фірми, що торгує з Німеччиною. Чи не могли б ви допомогти мені в цьому? Це не спішно, я можу й зачекати…
— У наш час добре можна заробити на торгівлі зброєю. Якщо хочете зібрати собі капітал, займіться цим!
— На жаль, я на цьому зовсім не розуміюся та й взагалі віддав би перевагу мирному ділу…
— Виявляється, ви делікатна людина! — Старий посміхнувся. — Чим же тоді ви хотіли б торгувати?
— Насамперед автомобілями — адже я за професією автомеханік. Можна також — нафтою, бензином, мастилом. Наскільки я знаю, у німців своєї нафти нема…
— Про це варто подумати… Ви маєте слушність, останнім часом торгівля з Німеччиною пожвавилась, і спритній людині тут є де розвернутися. Ви довго пробудете у нас?
— Днів десять-п'ятнадцять, не більше.
— У суботу приїжджайте з дружиною до нас обідати. Я пришлю по вас у готель свою машину. Про все інше ми ще поговоримо. Шкода, що ви не хочете торгувати зброєю! В наш час це найходовіший товар, і тут я міг би вам допомогти.
— Всяка зброя, зрештою, неодмінно стріляє, а я за характером людина мирна…
— Бізнес є бізнес. А від того, що ви не хочете братися до цього діла, на світі зброї менше не стане!.. А втім, кожному своє, — сказав Ковачич, даючи зрозуміти, що побачення закінчено.
Від розмови із старим у Василя склалося дивне враження. Невже цей колишній
