Замок у Карпатах - Жюль Верн
На жаль, Йосько був винятком. Інші заліські жиди, купці й корчмарі, старалися лиш усякими способами дерти шкіру з селян так, що найгарніші селянські грунти переходили кусник по кусникові в їхні руки й якщо обіцяної землі не буде в Палестині, то певно побачимо її на географічних картах Залісся.
Корчма “Під королем Матвієм” — так вона називалася — стояла на майдані, при головній вулиці напроти хати війта. Це була стара, простора хата, збудована з каміння і дерева, її одряпані стіни вкриті були зеленню. Входові двері були від вулиці й мали шкляні шиби. Всередині була одна велика зала зі столами на шклянки та зі стільцями для гостей. В куті стояла полиця, а на ній тарілки, чарки й пляшки, а за лядою сидів Йосько.
Два вікна в тій кімнаті виходили на майдан, а другі два в сторону лісу. Одне з них було зовсім закрите зеленню, а крізь друге простягався вид на ланцюг гір Вулькану. Внизу котив грімко свої хвилі потік Няда. З одного боку видно було високорівню Оргаль з замком на вершку, а з другого шуміли всі допливи Волоської Солі.
Всередині корчми, крім тої великої зали, було ще кілька малих кімнат для подорожніх, що хотіли відпочити під “Королем Матвієм”. Вони могли тут дістати добру перекуску по приступній ціні, добрий тютюн, що його услужний корчмар купував для своїх гостей у найліпших трафіках. Сам Йосько спав у кімнатці на піддашші, що мала округле віконце, цілком заслонене зеленню.
В тій корчмі зібралися вечором 29 травня всі визначні люди села Версту: війт Кольц, вчитель Гер-мод, лісничий Микола Дек і багато, багато інших з вівчарем Федем на чолі. Бракувало тільки “доктора”, що пішов саме помогти вмерти одному свому старому пацієнтові.
Всі говорили про незвичайну новину, не перестаючи при тім їсти та пити. Цього вечора корчмар Йосько мав дуже багато роботи. Одним приносив кукурудзяні малаї до молока, другим наливав у чарки “шнапс”, але найбільше було таких, що пили сливовицю, напій дуже поширений в околицях, де родиться багато сливок.
Йосько знав з довголітнього досвіду, що ті гості, що сидять, їдять та п’ють більш як ті, що стоять, але нині в корчмі булб так глітно, що забракло для всіх стільців. Йосько бігав від стола до стола, забуваючи навіть деколи, скільки кому дав чарок.
Було пів до десятої вечором. Всі говорили тільки про замок та дим, однак ніхто не знав, що робити, бо якщо в замку справді хтось мешкав, то це була така небезпека, як підложити порох під місто.
— Це дуже важне, — заговорив війт Кольц.
— Справді, дуже важне, — повторив учитель, пихкаючи люльку.
— Замок мав уже й так погану славу, — докинув корчмар Йосько.
— А тепер буде ще гірше, — закликав учитель.
— І так було все мало подорожніх… — сказав зажурено війт.
— А тепер то зовсім їх не буде! — докинув сумно Йосько.
— Багато людей мусітиме покинути село, — озвався хтось із кутка п’яниць.
— Я перший, — відповів хтось, — як тільки продам свою винницю.
— Кому її продаш, чоловіче, нема купців, — завважив Йосько.
Такі й тим подібні розмови вели верст яни. Часи ставали чимраз гірші й кожний думав, що все лихо лежить у поганій славі замку; дотепер він був хоч порожній, але що буде тепер, коли там хтось цілком явно почав господарити?
Вівчар Федь зачав дуже тихо:
— А може би, може би?…
— Що таке? — спитав війт.
— …піти поглянути?
Всі стрепенулися, зирнули один на одного, але скоро спустили очі й замовкли.
По хвилині Йосько обізвався пошепки до війта:
— Ваш вівчар добре каже; треба би піти й переконатися, що там діється.
— Піти до замку?…
— Так, — говорив далі корчмар, — коли куриться з комина, то там є вогонь, а як є вогонь, то його мусів хтось розпалити…
— Але хто? — завважив один старий дядько.
— Все одно хто, сам не запалився. Переконатися треба. Це перший раз куриться з комина в замку, відколи князь Рудольф його покинув…
— А може, вже коли й курилося, але ми цього не завважили, — сказав поважно війт.
— Неможливо! — закликав учитель.
— Чому ні, ми ж не мали дотепер люнети, щоб могти добре придивитися, що діється в замку.
Ця заввага війта була влучна; дим міг уже й давніше бути, але пастух Федь не завважив його голим оком. А коли так, то вогонь запалили там хіба люди, що поселилися в замку.
— Люди! Не вірю в це, — заперечив учитель. Чому мали б якісь люди саме в замку мешкати; з якої причини й як вони там дісталися?
— Ну, то хто б це міг бути? — закликав війт.
— Духи, — відповів учитель самопевно. — Чому не мали б це бути лісовики, мавки, або може яка лиха чарівниця, що деколи прикидається гарною жінкою?
Всі глянули на двері, на вікна, на піч в кімнаті “Короля Матвія” і кожному здавалося, що бачить одно з тих страхіть.
— Коли духи, — зважився сказати Йосько, — то пощо вони палили б у печі? — Духи ж не потребують варити…
— А хіба їм не потрібний огонь до чарів? — відповів Федь. — Ви забули про це?
— Очевидно, — сказав учитель таким тоном, що виключав усякий спротив.
І всі на це погодилися, що не люди, але духи запалили вогонь у замку.
Один тільки лісничий Микола Дек не брав участі в розмові. Він уважно прислухувався всьому, що говорили інші. Старий замок, його середньовічні мури й башти
