Замок у Карпатах - Жюль Верн
Скеля, що до неї добилися лісничий і доктор, мала також таку заглибину на воду, яку двірська служба все змінювала, коли князь Рудольф мешкав ще на замку. Тепер лавка була обросла мохом і травою.
З одного боку стояв коло неї кам’яний, похилений від старості, хрест.
Доктор подумав собі, що цей хрест буде берегти їх перед усякими лихими силами; рівночасно почало йому здаватися, що чорт є напевно на тій горі й то десь недалеко від них.
А коли уявив собі, що їм доведеться цілу ніч пересиділи тут, то його аж зморозило.
Потім прийшла йому до голови ще одна думка: того дня був вівторок, то значить лихий день тижня, коли то ні один мешканець Версту не виходить по заході сонця з хати; а він був так далеко від хат та ще в якому місці! Ні! Як він міг про це забути, вихочи рано з села? Напевно була в тому рука нечистого.
Так роздумуючи, побачив доктор, що лісничий розв’язав наплечник і забрався спокійно до їжі; тоді й він подумав, що найкраще буде покріпитися. Добрий кусник хліба й чарка сливовиці заспокоїли його голод, але не заспокоїли його остраху.
— Тепер спати, — сказав лісничий, підкладаючи собі наплечник під голову.
— Спати?
— Добраніч!
— Добраніч, дай Господи, щоби ця ніч була для нас справді добра…
Микола, не маючи охоти до балачки, не відповів докторові нічого й за хвилину захропів.
Доктор тільки забурмотів невдоволено, почувши його спокійний віддих. Хоч перетомився, не міг ані на хвилину замкнути очей; все здавалося йому, що щось бачить у пітьмі, що чує якісь шепоти, стогони, все мусів надслухувати. Тремтів цілим тілом, а години во-ліклися в безконечність.
Якщо він міг би заговорити, поділитися з кимсь своїми спостереженнями, йому було б легше, та що ж: Микола спав, мов забитий, і навіть не ворухнувся.
Північ — найстрашніша година ночі, година нечистого, година духів!
Доктор відходив від себе; не розбирав уже, що було дійсністю, а що тільки сонним привидом.
Перед його очима танцювали скелі, дерева, якісь тіні, якісь світла й вкінці він почув, як у замковій каплиці хтось ударив у дзвін.
— Дзвін… — говорив він, — дзвонить у замку.
З великого переляку й зворушення вхопили доктора дрижаки.
Але й лісничий пробудився й почав наслухувати, дивляючися в нічну пітьму, що огорнула замок.
— Дзвін… дзвін… — повторював доктор, — чорт дзвонить…
Лісничий не відповідав.
Враз почувся від замку різкий свист і в одній башті блиснуло світло, освітлюючи цілу високорівню разом з тою скалою, що під нею лісничий і доктор сиділи.
— Миколо… Миколо… — зверещав доктор, — погляньте на мене!… Чи я не є вже таким мерцем, як ви?…
І справді, вони на таких подобали. Оба мали зеленкуваті бліді обличчя, розбурхане волосся й вирячені очі.
Лісничий вдивлявся у замок, а бідний доктор вмирав зі страху.,
Але світло миттю погасло, дзвін замовк і високорівню Оргаль оповила наново тиша й нічна пітьма.
Ані один, ані другий не пробували вже спати; лісничий встав і, спертий об скелю, дожидав світанку, глибоко задумавшися.
Про що він думав? Чи не про те, що краще буде залишити в спокою той чортівський замок, а самому вернутися рано до села, не довідавшися нічого?
Біля нього став доктор і, діткнувшися його рукою, заговорив тихо:
— Ходім геть відси, Миколо…
— Ні! — відповів лісничий.
Ніч добігала кінця, але ані лісничий, ані доктор не могли б ясно змалювати того всього, що пережили.
На сході над вершком гори Таріно небо спаленіло. Почало займатися на день.
Микола обернувся в бік замку. Його видно було щораз ліпше. З мряк виступали башти, сірі мури, тераси, дзвіниця й видно було, як при одній вежі ранній вітер колише листям старого бука.
Все було, як звичайно. За ніч нічого не змінилося. Навіть диму не було, як і вчора.
На замковому подвір’ї підскакували горобці і голосно цвірінькали.
Лісничий почав приглядатися уважно замковій брамі. Була замкнена й не було ані сліду, щоб нею хтось переходив.
Тоді подумав собі, що він все ж якось мусить дістатися до замку. Там перевірить усе, а пополудні вернеться в село.
В доктора не було вже ні сили, ні крихітки власної волі після такої ночі, а коли лісничий сказав:
— Ходім! — доктор слухняно поволікся за ним, мов на шнурку.
Лісничий підійшов до оборонного муру. Він був скрізь цілий, не мав жодної щілини, а довкола нього був глибокий рів. Дістатися до замку можна було хіба брамою, але як її відчинити, як спустити звисний міст?
Микола задумався.
Враз, на своє щастя чи нещастя, він примітив, що на горі над брамою є в мурі діра, а в ній стирчить дуло моздіра; коли зловитися ланцюга від звисного моста, що тягнувся аж до землі, то можна буде по ньому дістатися аж до тої діри. Потім вже справа легка: тою дірою можна влізти досередини, на замкове подвір’я.
Дійшовши того висновку, він узявся холоднокровно до діла.
Оба з доктором зійшли у глибокий рів і, перескочивши малий потічок на його дні, видряпалися на другий берег валу. Підійшли під замкову браму, де звисав залізний ланцюг.
Лісничий, ставши на пальцях, простяг руку й вхопив за кінець ланцюга.
Очевидно, що він не міг вимагати, щоб доктор потягнувся за ним поланцюгу, бо, по-перше, доктор не був акробатом, а, по-друге, якби навіть якось виліз нагору, то ніяк не вліз би в діру, бо був для цього загрубий. Тому сказав докторові підождати під брамою, а сам почав лізти по ланцюгу вгору.
Доктор, залишившись сам, наче
