Зброєносець Кашка - Владислав Крапівін
— У матері попроси, — порадив Пимич. — Либонь, дасть…
— Мама поїхала, — і Кашка відчув, що в горлі виростає щось тверде й колюче, як маленький дерев'яний кубик.
— Ну, хай батько дасть.
— У нього операція. Вони разом поїхали, — пошепки промовив Кашка. — Я з бабою Лізою живу…
— Ну… — почав Пимич, але замовк і замислився.
— А нехай сам заробить, — запропонував Льова. — Нічого жебракувати!
— Як? — здивувався Кашка.
— А як ми. На ягодах. Набери та продай на станції. По п'ятнадцять копійок за склянку якщо продавати, всього чотири склянки треба… Тільки ти ж не набереш чотири склянки…
Кашка зняв з мокрих штанів водорость, що прилипла, заклав руки за спину й подивився на Льову, мов на маленького. Він навіть мало не засміявся. Кашка знав такі ягідні місця, які Льові, певно, й у мріях не мріялися. Недарма Кашка умів робити відкриття.
Хлопці продавали ягоди на станційній платформі.
Кашка бував тут і раніше. Правда, на пероні він з'являвся рідко, нічого там було робити. Зате любив Кашка мандрувати лід платформою. Вона була стара, дерев'яна і трималася на високих стовпчиках. Ходити під нею можна було не згинаючись. Там панували сутінки, ніби в кощієвому підземеллі. Кректала й потріскувала стеля. Сипалося за комір дерев'яне сміття. Здригалися на земляній підлозі сонячні смужки. А за дощаною стінкою, мов чудовиська, з важким ревінням пробігали вагонні колеса.
Тут Кашка знаходив цікаві речі, які падали зверху в щілини: різні ґудзики, сірникові коробки з незнайомими наклейками, фантики з цукерок, запонки… А одного разу знайшов він монетку — три копійки. Правда, того ж вечора він її загубив, але довго ще згадував про цю знахідку з задоволенням. Та зараз Кашці потрібні були не три копійки, а цілих шістдесят. І йшов Кашка не вниз, а нагору, на перон. Обережно притискав до грудей чотири кульки з луговими полуницями.
Хлопці стояли, прихилившись до хиткого палісадника. Вигляд у них був дуже незалежний. Ніби вони прийшли не ягоди продавати, а просто подивитися на зелені вагони поїзда, що підійшов, на тепловози, на хмари. А на пасажирів вони ніби й не дивилися. Навіть Льова Махаєв стояв з байдуже-кислим обличчям, хоча вуха у нього смикалися від хвилювання, коли пасажири проходили близько, — так йому хотілося швидше продати свої полуниці…
Кашка старався, щоб усе у нього було, як і в інших хлопців. Він і кульки для ягід загорнув не з газети, а з аркушів старого батькового підручника. Так робили чомусь усі хлопці. Тільки поводитися незалежно й гордо Кашка не вмів. І прилаштуватися до хлопців він не наважився, а вони його не погукали. Може, й не помітили. Кашка пішов на другий кінець платформи й став біля стовпа з залізним плакатом: «Громадяни! Ходити по коліях небезпечно!»
Почував себе торговець ягодами поганенько. У животі було холодно, і увесь час хотілося ковтнути повітря. Ніби вийшов Кашка на небезпечне діло.
У глибині душі він зовсім не вірив, що хтось підійде до нього й купуватиме промоклі кульки з полуницями. І не знав, що робитиме, коли таке трапиться. Але до нього підійшли, непомітно, звідкись збоку, і Кашка здригнувся.
Покупців було двоє. Кашка помітив, що на них сірі однакові піджаки й сині фуфайки з білими смужками біля коміра. І якісь значки на вилогах піджаків. Обличчя у них теж були схожі. Різні, але все-таки схожі. І ніби знайомі. Кашці раптом здалося, що такі ж обличчя — вузькуваті, з жорсткими суворими підборіддями й трохи примруженими очима були у льотчиків, про яких він нещодавно дивився кіно. Тільки льотчики здавалися старшими.
Кашці подобалися люди з такими обличчями.
— Продаєш? — запитав один, з золотаво-синім значком. — Почому?
У горлі у Кашки щось по-пташиному пискнуло.
— Пі… пітнадцять коп… пійок, — вичавив він.
Той, котрий запитував, нахилив голову і почав з інтересом дивитися на Кашку. Так розглядають якусь цікаву дрібничку, гвинтик, скажімо, чи брошку, якщо випадково знайдуть її на тротуарі… Потім він сказав неголосно і сумно:
— Слухай, ти… лицарю наживи. Совість у тебе є?
Кашка вважав, що є. Але взагалі питання було незрозуміле. Причому тут совість? І ще лицар якийсь…
— Ягоди… вони хороші, — про всяк випадок пробелькотів він.
— Я так і думав, — похмуро відгукнувся чоловік з синім значком.
Тоді втрутився його товариш.
— Борисе… Ну, чого прискіпався до хлопця? Він по такій же ціні продає, як і всі.
— Всі вони «як усі», — з різкою посмішкою кинув Борис. — Я таким ось хлопченям був, коли на цілину перші ешелони йшли. Ми зі своїх городів помідори тягали і до вагонів несли, Щоб хлопцям дати на дорогу. А тут «пітнадцять копійок».
Кашка відчув, що ці слова образливі. І все-таки не образився. Не зміг образитися. Тому що Борис Кашці подобався.
«А може, — подумав Кашка, — у нього немає п'ятнадцяти копійок. Ягід покуштувати кортить, а грошей немає».
Чи, може, він думає, що Кашка жадібний?
— На, візьми… — простодушно сказав Кашка. Він чомусь навіть не помітив, що звертається до Бориса на «ти».
— Що? — не зрозумів той.
— Візьми так, — повтоив Кашка з усією переконливістю. — Не треба копійок.
Щось змінилося в обличчі у Бориса. Розгубився він чи збентежився. Поліз у кишеню піджака, глянув повз Кашку й незрозуміло відповів:
— Дякую. Я платоспроможний…
Але його супутник узяв у Кашки ягоди і вклав кульок у Борисову долоню.
— Бери, коли дають, — і підморгнув Кашці.
Кашка простяг кульок і йому. І почув:
— А не шкода тобі?
Кашка здивувався. Шкода? Певно, цей чоловік не знає, скільки ягід можна відшукати на лісових пагорбах і галявинах зовсім недалеко від селища.
Ну… Певна річ, хотілося купити швидше кораблик. Та коли вже він одну порцію полуниць віддав, то,
