Дияволи з "Веселого пекла" - Ростислав Феодосійович Самбук
— Так… — протягнув Ціммер. Нерішуче рушив до дверей, відчинив.
У цей час у підвалі припинили роботу, стояла мертва тиша.
— Я ж казав вам! — мовив Хетель, та саме цієї миті під підлогою знову почулися удари. Хетель мимовільно глянув на годинник: робота повинна б підходити до кінця, але зараз це вже не мало жодного значення.
Ціммер стояв на порозі і розгублено озирався на Хетеля. Заперечувати шум тепер не було рації, навпаки, слід заманити бібліотекаря до підвалу.
— Мусимо піти туди, колего, — підвівся Хетель, — там справді щось коїться.
— Але ж це можуть бути грабіжники… — боязко відступив Ціммер.
— Пусте! — якомога натуральніше засміявся Хетель. — Ви знаєте, який резонанс у цих замках? Можливо, десь по сусідству в підвалі провадять ремонтні роботи, а складається враження, що працюють у вас під ногами. Це досить поширене явище слухового обману, свого часу я трохи цікавився акустикою і знаю, що так буває.
Безапеляційний тон Хетеля заспокоїв старого, а коли гість попростував до сходів, що вели до книгосховища, Ціммер навіть пожартував:
— Я став зовсім полохливою сорокою, а це перша ознака, що час на звалище.
— Ну що ви, вам ще жити й жити… — Хетель пропустив бібліотекаря поперед себе.
Починалися круті сходи, Ціммер зупинився, намацуючи вимикач, і в цей час унизу, зовсім близько, блимнув промінь ліхтарика.
— Ви бачили? — прошепотів Ціммер.
— Нічого я не бачив, — засміявся Хетель зло. — У вас сьогодні галюцинації, шановний колего!
— Невже ви справді нічого не бачили?
У підвалі блимнуло ще й почувся тріск. Ціммер зробив крок назад, та Хетель заступив йому дорогу.
— Дозвольте! — старий наліг на Хетеля плечем. — Там щось відбувається, і я мушу подзвонити…
— Нікуди ти вже не подзвониш! — Хетель відштовхнув бібліотекаря, той заточився, та втримався на ногах.
— Це якесь непорозуміння!
— Старий дурень! — Хетеля охопила лють. — І треба ж було тобі совати свого брудного носа в наші справи!
— Дозвольте… — Бібліотекар почав про все здогадуватись, але ще не втратив надії. — Дозвольте мені пройти, і я…
— Ти вже не подзвониш у поліцію! — Хетель приловчився, щоб збити старого одним ударом, але той розгадав його намір, відхилився, простягнув довгі сухі руки і схопив Хетеля за барки.
— Негідник! — закричав пронизливо й тонко. Трусонув щосили, у Хетеля гойднулася голова і зіскочили окуляри. Інстинктивно відступив, окуляри хрумкнули під ногами. Розставив руки, аби загородити Ціммерові дорогу, і відразу намацав його — бібліотекар намагався прослизнути попід стіною.
— Ух, гад! — вилаявся Хетель, схопивши Ціммера за плече. Притиснув його до стіни, вдарив знизу в живіт, та бібліотекар оборонявся вперто, дряпався і кусався. Тоді Хетель зібрав усі сили і штовхнув старого ліворуч — туди, де починались круті сходи. Ціммер встиг схопитися за піджак Хетеля, але той ударив його ногою в пах і штовхнув ще раз — певно, бібліотекар падав спиною і вдарився головою об кам'яну приступку, бо не встиг навіть крикнути: лише глухий стукіт — і тиша.
Хетель бачив тільки мерехтіння світла внизу і тіні.
— Франц, — гукнув, — це я! Довелося прибрати стару мавпу, вона повернулася раніше й викрила вас!
Затанцював промінь кишенькового ліхтарика. Внизу тихо вилаялись.
— Усе одно не встигли б укластися в годину, — відповів Ангель, — так чи так мусили б щось робити. Спускайтесь сюди.
— Але я майже нічого не бачу, — поскаржився Хетель. — Він зірвав з мене окуляри.
Зовсім близько почулися важкі кроки, і Грейт мовив буркотливо:
— Здається, ви позбавили його життя, Вольфганг. Серце не б'ється…
— Знайдіть мої окуляри! — несподівано охижів Хетель. — І не співчувайте мені, буцімто ви не радієте, що я розв'язав вам руки!
— Так, у вас не було іншого виходу, — ствердив Грейт.
— У нас! — раптом заверещав Хетель. — Розумієте — у нас, і вам не вдасться перекласти вину за вбивство тільки на мене!
— Спокійно! — трусонув його за плече Ангель. — Ви ж не жінка, Вольфганг, і потрапляли не в такі ситуації, а, слава богу…
— Правда, — нараз зовсім спокійно відповів Хетель. — Ваша правда, Франц. Ви знайшли окуляри?
Раптовий перехід від істерики до розсудливості вразив Грейта, але він одразу збагнув, що так і повинно було статися — Штайнбауер навряд чи зробив би цербером есесівських скарбів людину легкодуху.
— Від ваших окулярів лишилася сама оправа, — повідомив Ангель.
— Цього мені тільки бракувало, — буркнув Хетель, — та біс з ними. Як у вас справи?
— Штайнбауер попрацював гарно. Цей тайник треба було б рвати динамітом, — поскаржився Ангель. — З нас уже зійшло сім потів, і єдина користь від смерті бібліотекаря, що можна хоч трохи перепочити.
— Допоможіть мені прибрати труп, — наказав Грейт, і Ангель задріботів східцями вниз. — Кладіть його сюди, збоку, щоб не заважав виносити контейнери. І обдивіться, чи нема крові.
— Яке це має значення?
— Спробуємо навести поліцію на фальшивий слід. Адже ж бібліотекар сам міг знайти тайник, витягти золото й накивати п'ятами.
— Чудова ідея, Кларенс! — зрадів Ангель. — Труп ми десь пристроїмо, мусимо тільки зробити безлад у бібліотекаревій кімнаті, забрати деякі речі. Але звідки поліція знатиме, що в тайнику було золото?
— Не все одно — золото чи щось інше? Тайник є тайник, в ньому не ховають консервні банки. Тепер до роботи, панове. І прошу — жодних слідів. Працювати в рукавичках і обережно. Ви, Вольфганг, відтягуватимете уламки цегли й бетону.
Хетель обережно спустився сходами.
— Невже не можна було причинити двері, — вказав на світло, що падало в коридор з кімнати.
— Підняти мостини можна було тільки з боку дверей, — пояснив Ангель. — Довелося відчинити їх. Але ж ми не знали, що ви повернетесь так рано.
— У старого якийсь біс вселився. Та ну його під три чорти! — відмахнувся Хетель. — Не гаятимемо
