Підняти вітрила! - Раду Тудоран

— У тому листі говорилося про корабель, — обізвалась Аднана розгублено, хоча стерно тримала твердо. — Де ж він може бути? Якірна стоянка он там, ліворуч.

— Може, вони сховали його за островом? — відповів капітан.

— Ні, звідти підійти неможливо — серед рифів нема жодного вільного місця.

До берега залишалося не більше п'ятисот метрів. Антон обстежував у підзорну трубу берег та укріплення.

— Що таке? — вигукнув він раптом. — Дивіться, хтось повішений на середній скелі!

У нього аж отерпло все тіло й завмерло серце. Невже вони повісили П'єра, щоб покарати його за бунтівливість, коли він їм уже не потрібен, бо добудував корабель?

— А он і праворуч ще, пане! — вигукнув Мігу, зір в якого був такий, ніби він дивився в підзорну трубу.

«Сперанца» тим часом ішла вперед, вміло маневруючи. До острова залишалося всього метрів двісті. Мігу показав рукою:

— Дивіться, он ліворуч ще один!

— Господи, та тут ніби відбувся бій! — пробурмотів Антон. — Здається, на березі лежать трупи, ти бачиш, Мігу?

Юнга вискочив на парапет і пильно подивився на берег.

— Справді, пане! — вигукнув він. — То мертві пірати, я впізнав їх по тюрбанах.

— Не була б це пастка! — сказала Аднана.

Тут, на рейді, хвилі були спокійніші, але їх чорно-червоний колір не давав змоги побачити приховані скелі.

— Твоя правда! — погодився капітан. — Ми не повинні цьому вірити. Гей, Ісмаїле, приготуй гармати! А ви, хлопці, приготуйте рушниці, бо вони можуть знадобитися.

Негріле, який стояв, зіпершись передніми лапами на парапет, і допитливо розглядав незнайомий острів, підняв тремтячу морду вгору, неспокійно понюхав повітря і враз почав вити. Вив він не зі злості, не зі страху, не від безсилля — це було виття жалю, що краяло серце.

І тут усі побачили, — до берега було не більше сотні метрів, — що на острові панують смерть і пустка, лише кілька хирлявих пальм на бідній землі погойдували темним гіллям, ніби жалобними стрічками.

— Острів залишений! — розчаровано пробурмотів капітан.

— Вони втекли! — додала Аднана.

— Судячи з усього, їх прогнали!

Тепер на березі чітко виднілися трупи, на скелях стояли мертві гармати, і вітер подеколи байдуже доносив трупний запах.

Капітан, хоч зовні й здавався спокійним, безнадійно питав сам себе, в якій частині острова він знайде труп свого приятеля.

— Приготуватись до висадки! — наказав він.

Люди кинулись до вітрил. «Сперанца», слухаючи руку Аднани, описала коло, стала носом проти вітру і повернулася правим бортом до вирубаного в скелі причалу. За сотню метрів від її корми видно місце, де, судячи з усього, був спущений на воду корабель піратів, — тут лежали купи трісок, шматки дощок, колоди, стружка, — явні ознаки завершеної роботи. Але самого корабля не було, він пішов — і не знати куди.

Першим висадився на берег Негріле. Не встигла «Сперанца» пришвартуватися як слід, він стрибнув через парапет і кинувся вздовж берега, не перестаючи вити.

На вершині видно було повішених, які розгойдувалися під вітром, усі в каптанах — їх носили не бранці, а їхні охоронці, пірати Безбородого.

Стіни лівої скелі, де, очевидно, був грот, зяяли чорним проваллям. Судячи з задимленого каміння, з форми розвалу, у гроті, мабуть, стався вибух страшної сили.

Даремно краялось серце капітана: на всіх трупах були каптани. І якщо трупи лежали тут, кинуті напризволяще під сонцем і вітром, це означало, що перемогли піратів, бо інакше живі пірати потурбувались би похоронити загиблих.

Негріле раптом замовк, зупинився, прищуливши вуха, обернувся до скелі на правому боці острова, гребнув пазурами пісок і метнувся несамовито туди.

— За ним! — гукнув капітан.

Від скелі ляснув постріл, куля вгризлася в дірчастий риф, сипнувши пилюкою в очі Негріле. Собака відскочив убік, озирнувся на своїх і знову кинувся вперед, розлючено гавкаючи.

Ще одна куля свиснула в повітрі, і собака впав.

— Він убив його! — закричав Мігу.

Та Негріле підвівся, крутнув хвостом і знову кинувся до скелі, звідки лунали постріли, цього разу стрибаючи зигзагами на трьох ногах, бо четверту, передню, тягнув.

Перед скелею було кам'яне підвищення, там собака зупинився й поповз на животі, як солдат, що чекає підмоги. За кілька хвилин весь екіпаж був біля нього.

Під стіною скелі блиснув ствол рушниці. Ієремія миттю послав туди кулю. Розбита рушниця підскочила вгору, а з-за кущів підвелась якась проява, охоплена жахом, мов загнаний звір.

— Ієреміє, пильнуй! — звелів капітан. — Решта за мною!

Коли вони пройшли кілька кроків, проява, яка тремтіла й стежила за ними божевільними очима, стрибнула вбік, спробувавши втекти. Так само безрозсудно чинить і звір, коли його оточують мисливці.

— Стій! — крикнув капітан.

Чоловік долілиць упав на землю.

— Пощади, пане! — простогнав він.

— Хто ти? — спитав капітан грецькою мовою.

— Абдула! — відповів той, не підводячи голови від землі.

Антон здригнувся.

— Це ти писав Безбородому нинішньої весни?

— Я, пане.

— Де француз?

— Утік, нема!

— Коли втік?

— Три Місяці тому. Двадцятого липня, тоді була різанина.

— І куди він пішов?

— Не знаю. Змилуйтеся наді мною!

Антон був схвильований. Звісно, ця проява перед ним не могла знати, куди подався бранець. Але що сталося тут три місяці тому?

— Встань!