Рекламне бюро пана Кочека - Варткес Арутюнович Тевекелян

було б думати, що німецькій розвідці тільки й роботи стежити за якимсь Ярославом Кочеком з Чехословаччини під час його перебування в Німеччині. Але припустімо на хвилину, що це було так. То й що з того? Чому багатий комерсант Кочек не міг за цей час прийняти американське підданство? З тобою, Лізо, ще простіше. Якщо навіть фашистські розвідники взяли тебе на замітку, хоч це й мало ймовірно, то все не так важко пояснити. Ти зустріла американця, полюбила його і вийшла за нього заміж. Чи ба, яке диво!.. Звичайно, треба. бути обережними, але перебільшувати хитрість ворога теж не слід, тим паче, що, поки зберетеся в Німеччину, багато води спливе, багато що забудеться. В Німеччині живіть скромно, нічим не привертайте до себе уваги сусідів, особливо поліції. А втім, усе це я кажу даремно, — ви чудово знаєте, як треба поводитися!

— Що ми маємо робити в Німеччині? — спитав Василь.

— Знову створити надійне прикриття — жити, пристосовуватися до місцевих умов і спостерігати. Уважно спостерігати і запам'ятовувати. А коли настане час, спробувати встановити зв'язок з місцевим підпіллям. Спочатку через Вебера. Не може бути, щоб у Німеччині не було антифашистських груп, — їх тільки треба знайти. Дивись, Василю, не гарячкуй! Крім Вебера, тебе не повинна знати жодна жива душа. Діятимеш тільки через нього. Не випускай з поли зору також Браун — мені чомусь здається, що вона ще знадобиться нам. Будучи представником американських фірм, про свій особистий бізнес теж не забувай. Цим ти здобудеш більшу довіру в навколишніх людей, зав'яжеш потрібні знайомства. Коли пустиш коріння в Берліні, почнеш тихенько збирати інформацію про підступи фашистів — не тільки проти нас, але й проти Франції, Англії і навіть Америки. Якщо ми хочемо перетнути шлях фашизмові, то повинні допомагати всім, забуваючи про суперечності між нами, навіть знаючи, що правителі деяких країн ладні утопити нас у ложці води. Поживемо — побачимо, хто з нас завбачливіший, ми чи вони.

— Добре, «батьку». Єдине, про що я вас прошу, налагодьте з нами надійний і постійний зв'язок.

— Про це ми подбаємо, — пообіцяв «батько». — Скажи, Василю, якщо виникне потреба ліквідувати діла у Франції, ти зможеш зробити це швидко?

— Хоч завтра!

— Скільки дістанеш за свою частку в рекламній фірмі?

— Якщо в мене буде ще трохи часу, я зможу довести свій капітал до трьохсот тисяч, а може й більше. Останнім часом, коли надійшли замовлення Лейпцігського ярмарку, наші прибутки дуже збільшились. Незабаром, якщо встановимо ділові зв'язки з Америкою, вони стануть ще більшими.

— Чудово! Коли продаси свою частку, гроші переведи на долари і поклади їх, як ми й домовилися, в солідний нью-йоркський банк. Ці гроші знадобляться тобі, — надалі всі витрати робитимеш із своїх коштів, на нас не розраховуй.

— Гроші для мене не проблема. Я навчився заробляти їх тут, зароблю і в Німеччині.

Вранці, прощаючись, «батько» порадив Василеві вивідати — чи не можна буде, якщо виникнуть якісь надзвичайні обставини, покластися на друзів з тенісного клубу— на де ла Граммона й Маріньє. Про відпустку не було сказано жодного слова, і Василь зрозумів, що зараз просити її — марна річ.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Минали день по дню. Париж розважався — ресторани, кафе, особливо нічні клуби і вар'єте, були повнісінькі. На Великих бульварах влаштовувались виставки художників, магазини і салони демонстрували нові моди до майбутнього осінньо-зимового сезону. І все-таки за всім цим відчувалась поки що невиразна тривога.

До Парижа приїхав професор Ніколаї. Сар'ян не тільки зустрів ученого на вокзалі, але й узяв у нього інтерв'ю.

— Великий оригінал цей професор, — розповідав Василеві журналіст. — Знаєте, як відповів на моє запитання, чи здогадувався він про небезпеку, що загрожує йому. «Річ у тому, — сказав він, — що всі люди смертні. Покинули цей світ видатні вчені, художники, полководці, монархи, — покинемо й ми, а як, внаслідок чого, повірте, мені зовсім байдуже». — «Але ж природа вклала в кожну живу істоту інстинкт самозбереження, — спробував я заперечити, — нікому не хочеться вмирати передчасно». — «Звичайно! Якщо ви гадаєте, що мені не хочеться жити, то глибоко помиляєтесь, інакше я не покинув би свою батьківщину, знаючи заздалегідь, що не скоро повернуся туди». На моє останнє запитання, що ж він думає робити в Парижі, вчений дав грунтовну відповідь. «Насамперед займатимуся своїм ділом — за короткими записами хочу відновити картину староримського городища середини третього століття до нашої ери і опублікувати попередні дані про нього. На жаль, я не встиг закінчити розкопки. Але й того, що добуто із землі й вивчено, досить, аби зробити деякі цікаві висновки… Читатиму лекції в Сорбонні, де колись учився сам… А ще треба щось зробити, відкрити людям очі, щоб вони усвідомили навальну небезпеку. Як це зробити, — признаюся, сам ще не знаю. Я ніколи не цікавився політикою. Більше того, зневажав людей, які присвятили себе цій, на мій погляд, марній справі. Але я нещодавно зрозумів, що своєю пасивністю мимоволі ллю воду на млин чорних сил. Твердження, що фашизм — породження тільки нашого часу, — глибока помилка. В усі часи диктатори різних рангів і здібностей робили те саме, що сьогодні робить Гітлер, — грали на релігійному фанатизмі або шовінізмі мас, намагалися відвернути їх од внутрішніх труднощів та суперечностей і спрямувати їхню енергію на спеціально вигаданого зовнішнього ворога». Справді, чоловік прозрів, нічого не скажеш! — закінчив свою розповідь Сар'ян. — Честь і хиала професорові! — сказав Василь.

Від Клода Гом'є надходили з Америки бадьорі вісті. Вітрини великого універсального магазину в центрі Нью-Йорка, які він оформив, справили гарне враження.

Слідом за цим з Америки посипалися замовлення. Василь не помилився в своїх сподіваннях: замовлення були вигідні й значно збільшували прибутки фірми.

На початку нового навчального року Лізу зарахували на основне відділення, і вона, досі вільна слухачка, тепер стала повноправною студенткою Сорбонни. З радістю вона розповіла чоловікові про бурхливу овацію, яку студенти й викладачі влаштували на честь професора Ніколаї. Він упізнав її в натовпі студентів, підійшов і міцно потис руку. Проте Ліза не збагнула, що то могло означати — вчений просто