Вершник без голови - Майн Рід

— 0 Боже, і де ж це запропав панич? Казав, буде тут о восьмій ранку, а тепер уже, як вірити техаському сонцю, не менш за шосту пополудні. Мабуть, щось там його затримало. Як ти гадаєш, Таро?

Цього разу Тара зволив ствердно чмихнути, засунувши носа надто глибоко в попіл.

— Сили небесні! Чи не сталося з ним якогось лиха? Бо що ж тоді робити нам з тобою, старий ти собацюро? Як ми дістанемося до нашого рідного Баллібаллаха? Хіба що продамо паничеві речі. Отой келих — він із щирого срібла, то самого його нам вистачить, щоб доїхати… Ах ти ж чорт, ось про що я раптом згадав: я ж ніколи ще не пив з тієї прегарної посудинки. А з неї, мабуть, і питво смачніше. Цікаво, чи справді так? Та й саме час покуштувати.

Кажучи це, ірландець дістав із шкіряної скрині срібний келих, знов одіткнув бутля й налив собі, мабуть, з півсклянки.

Вихиливши віскі одним духом, він поцмокав губами, так наче хотів упевнитись, чи то справді добрий напій.

— Хай йому чорт, просто не знаю, чи так смачніше, — мовив він, усе ще тримаючи в одній руці келих, а в другій бутель. — Як я пригадую, то, мабуть, таки смачніше з бутля. Але отак, зі спогаду, не можна судити — я ж так давно прикладався до бутля, що вже й забув, як воно з нього смакує. Треба покуштувати разом з того і з того. Ось ми зараз це й зробимо.

Фелім підніс до рота бутель і, кілька разів ковтнувши, поставив його на місце. Тоді з глибокодумним виглядом, як справжній знавець, знову поцмокав губами.

— Ет, лиха година, знов я домилився! — сказав він, хитаючи головою. — Зовсім навпаки. Із срібла пити смачніше. Чи, може, це мені тільки здалося? Треба, мабуть, ще раз покуштувати з келиха. Я ж пив із нього тільки раз, а з бутля двічі. Виходить несправедливо. А справедливість має бути над усе. Не годиться кривдити цей гарненький срібний келишок. Ні, хай йому чорт, не годиться!

Срібний келих знову пішов у діло, і знову добряча порція рідини з бутля опинилася в ньому, щоб ту ж мить зникнути в ненаситному череві вельми тямущого знавця.

Чи виніс він присуд на користь келиха, чи все-таки віддав перевагу бутлеві — невідомо. Як видно, покуштувавши вчетверте, він розважив, що на якийсь час з нього досить, і облишив обидві посудини.

•Та, перше ніж він встиг повернутися на свою табуретку, йому сяйнула нова думка: вийти з хатини й подивитися, чи не видно десь на дорозі господаря.

— Ходім, Таро! — гукнув він, рушаючи до дверей. — Піднімемось нагору й поглянемо, що діється на рівнині. Якщо панич Моріс десь там їде, ми його ще здаля вгледимо. Ходімо, старий собацюро! Паничеві буде приємно, що ми з тобою так турбуємося за нього.

Перейшовши стежкою вкриту заростями долину, ірландець із собакою піднявся виярком у крутосхилі й опинився на краю прерії. Звідти йому добре видно 'було майже голу рівнину, що розлягалася перед його очима більш як на милю на схід.

Сонце було в нього позаду, над самим обрієм, але ще яскраво світило з безхмарного неба. Ніщо не заслоняло Фелімові огляду, лиш подекуди над пласкою зеленою прерією стриміли поодинокі кактуси чи стовбури юки. Тією відкритою рівниною й койот не пробіг би непомічений. І тільки ген-ген удалині бовваніла темна смуга заростей по берегах струмка, що перетинав прерію.

Ірландець стояв і мовчки видивлявся туди, звідки мав приїхати його господар.

Невдовзі його терпіння було винагороджене. З віддалених заростей виїхав вершник і попростував до Аламо. І хоч він був ще далеко, десь більш як за милю, вірний слуга одразу впізнав свого господаря. Хіба міг він не впізнати смугастого серапе — справжнього виробу індіанців навахо, — що його мустангер завжди брав із собою в дорогу? Воно весело вигравало барвами у промінні призахідного сонця, і на зеленому тлі рівнини чітко вирізнялись його червоні, білі й сині смуги.

Тільки одне здивувало Феліма: чому такого гарячого надвечір'я господар надяг серапе на плечі, замість згорнути його і приторочити позад себе до сідла.

— Ти бачиш, Таро? Ну чиста тобі чудасія, правда ж? Пече так, що хоч м'ясо смаж на камінні, а нашому паничеві начебто й байдуже. Чи він, не дай Боже, не застудився в тій Дофферовій норі? Там же тільки свиням жити. Наша халупа проти неї — і то мов панський палац.

Ірландець якусь хвилю помовчав, не спускаючи з ока вершника, що вже проїхав половину дороги від заростей і щомить наближався.

Коли він озвався знову, тон його помітно змінився. В голосі, як і раніш, звучав щирий, майже веселий подив, але водночас у ньому чулися й притамовані нотки тривожного сумніву.

— Боже милий! — вигукнув він.— І що це таке панич вигадав! Мало йому було серапе на плечах, то ще напнув його на голову!.. Та він, мабуть, просто жартує, Таро, хоче нас із тобою здивувати. Надумав, бач, покепкувати з нас!.. Боже, а й справді чудно! Так наче в нього нема голови. Та таки й нема! Ой лишенько, що ж це воно? Пресвята Діво! Коли б не знати, що це панич, то й злякатися можна!.. А чи справді це панич? Якийсь він ніби замалий… А голова? Святий Патріку, спаси нас і помилуй, де ж голова? Сховав під серапе? Та ні, не видно! 0 господи, щось воно не те! Що б це могло означати, Таро?

Тепер у Фелімовому голосі бринів уже мало не жах; те саме було написане й на його обличчі.

Вигляд і поза собаки також свідчили про неабияке збудження. Тара стояв трохи попереду, весь підібгавшись, наче от-оя. мав зірватися з місця; очі його світилися диким вогнем і не відривались від вершника, що був уже не більш як за двісті ярдів.

У відповідь на Фелімове запитання, яким він закінчив свій довгий монолог, собака похмуро завив. Потім, неначе щось його підштовхнуло, кинувся вперед і помчав назустріч тій дивній постаті, що так вразила його супутника, та не менш вразила і його самого.

Щодуху женучи вперед, він пронизливо повискував; те дивне повискування було зовсім не схоже на басовитий гавкіт, яким він звичайно зустрічав господаря.

Фелім і так уже був переляканий усім побаченим, але ще дужче вжахнуло його те, що він побачив далі.

Коли собака, так само повискуючи, підбіг ближче, гнідий кінь, у якому колишній помічник стайничого