Вершник без голови - Майн Рід
Ця моторошна думка змусила його здригнутись і замовкнути. Та трохи згодом він обізвався знов:
— Якби ж то я знав туди дорогу! Сам струмок я добре пам'ятаю. Він тече до крейдяної прерії. Мабуть, десь на південний схід звідси. Спробую повзти туди. Добре, що світить сонце, показує напрям. Коли я знайду воду, може, все ще якось минеться. Боже, дай мені сили добутися до води!..
З цими словами він, тягнучи за собою по кам'янистому грунті скалічену ногу, поповз крізь хащу, мов величезна ящірка, якій перебили хребет.
Отак, мов ящірка, він повз і далі. За кожним порухом його проймав гострий біль, але страх, що краяв душу, був ще болісніший і не давав йому спинитися. Чоловік добре знав, що напевне загине, як не знайде води. І ця моторошна думка гнала його вперед.
Раз у раз йому доводилося спинятись і перепочивати. На самих руках і колінах узагалі далеко не порачкуєш, а ще коли одна нога тобі не служить, то й поготів.
Він посувався вперед повільно, на превелику силу. До того ж його весь час гризла непевність: чи той він обрав напрям? І тільки страх перед смертю змушував його неухильно повзти далі.
Так він проповз із чверть милі, коли раптом йому спало на думку спробувати інший спосіб, щоб просуватися швидше чи принаймні мати якусь переміну.
— Якби мені костура, — пробурмотів він, — то, може, я б спромігся сяк-так шкандибати… Ага, ніж на місці. Яке щастя, що я не загубив його! А онде й підхоже деревце. Якраз те, що мені треба.
Він витяг з піхов на поясі мисливського ножа, зрізав той молоденький дубок і, обцюкавши гілки, зробив з нього грубенький костур з розсохою на кінці. Тоді зіп'явся на ноги, прилаштував розсоху під пахву й пошкандибав уперед.
Він знав, як важливо неухильно триматися взятого напрямку, і, з самого початку рушивши на південний схід, посувався туди й далі.
То було нелегко. За компас йому правило тільки сонце, яке в південних широтах Техасу о цій порі року стоїть опівдні майже в зеніті, і саме цієї точки воно вже сягнуло. До того ж він пробирався крізь зарості й мусив щохвилини збочувати, шукаючи якоїсь прогалинки. Трохи підказував йому дорогу ледь помітний схил місцевості, бо струмок, найімовірніше, мав бути десь у низинці.
Отак помалу, короткими переходами, раз у раз ненадовго спиняючись перепочити, він подолав близько милі, коли раптом натрапив на стежку, протоптану в хащі дикими тваринами. Вона була ледь помітна, але тяглася навпростець і, судячи з усього, вела до водопою — струмка, озера чи джерела.
Для нього не мало значення, що то буде, — аби тільки вода, — і, вже не зважаючи ні на сонце, ні на схил місцевості, він подався тією стежкою, спираючись на свій костур, а коли надто стомлювався від нього, то й поповзом, як перше.
Та радісне передчуття, що охопило його, коли він вийшов на звірину стежку, тривало недовго. Вона не привела його нікуди, урвавшись на прогалині, зусібіч оточеній непрохідною хащею. З гірким розчаруванням бідолаха збагнув, що стежка вела не до прогалини, а від неї. Він пішов не в той бік!
Хоч як було прикро, але довелось повернути назад. Залишитись на тій глухій прогалині означало б приректи себе на неминучу смерть.
Він знову пошкандибав стежкою і невдовзі поминув те місце, де натрапив на неї. Тільки нестерпна спрага змушувала його через силу тягтися вперед. А вона ставала щомить нестерпніша.
Він пробирався поміж деревами — переважно то були акації, перемежовані подекуди кактусами й агавами. Вони майже не захищали від полудневого сонця, що пронизувало своїм прямовисним промінням їхнє ажурне листя й пекло як вогнем. Лісовий блукач спливав потом, а це ще дужче посилювало спрагу, і врешті вона стала пекельною мукою.
Навколо нього, лиш рукою сягнути, звисали з гілля лискучі стручки акації мескіто, повні медового соку. Та й якби надрізати перший-ліпший кактус чи агаву, сік так і бризнув би. Але сік плодів акації надто солодкий, а в кактусів та агав — ядучо-гіркий, і ні той, ні той його не надив. Він знав, що не вгамує ними спраги, а навпаки — тільки роз'ятрить її ще дужче. Тим-то й не зривав соковитих стручків і байдужно поминав кактуси й агави.
На додачу до всіх його мук бідолаха відчував, що скалічена нога зовсім зраджує його. Вона так набрякла, що страх було глянути. Кожний крок завдавав йому пекучого болю. Нехай би він і справді йшов до того сподіваного струмка, та чи стане йому сили добутися туди? А не стане, то не буде й ніякої надії на порятунок. Йому залишиться тільки лягти серед хащі й померти!
Скорої смерті він не сподівався. Хоч як боліли забита об дерево голова й пошкоджене коліно, самі собою вони не могли спричинити фатального кінця. Боятися треба було іншого: смерті від спраги — найжахливішого кінця, який тільки можна собі уявити.
Думка про такий кінець знову штовхнула його вперед. І, хоч як тяжко давався йому кожний крок, хоч який біль пронизував усе його тіло, він уперто посувався далі.
А тим часом чорні грифи все так само ширяли в повітрі, невідступно посуваючись туди, куди шкандибала чи повзла знеможена людина. Вони летіли за нею вже більш як милю, проте жоден птах не відбився від гурту — навпаки, їх навіть побільшало, бо, зачувши здобич, до зграї приставали все нові хижаки. І хоч людина була ще жива і рухалась, вони бачили, що сили її тануть. Інстинкт — чи, певніше, досвід — підказував грифам, що скоро вона стане їхньою здобиччю.
Чорні тіні птахів знов і знов перетинали стежку, якою брів страдник, і сповнювали його серце лиховісним передчуттям.
Навколо стояла цілковита тиша. Грифи у польоті взагалі не кричать, навіть коли чують поживу. Цвіркунів і деревних жаб угамувало пекуче сонце. Навіть потворна рогата жаба, й та принишкла, сховавши своє пухирчасте тіло між камінням.
Тишу глухої хащі порушував тільки шурхіт одежі бідолашного подорожнього, що безперервно чіплялася за колючі рослини, та ще час від часу його крик — марне волання про допомогу.
Піт обливав його тіло
