Вершник без голови - Майн Рід
Мандрівник, що вперше побачить його, неодмінно спинить коня й з цікавістю спостерігатиме той політ. Та навіть людина, звична до таких картин, не проїде байдуже й мимоволі подумає про те, чого кружляють грифи.
Ті стерв'ятники злітаються недаремно. Зграя грифів у повітрі свідчить, що десь унизу — хоч бачить подорожній те місце, хоч ні — лежить нерухомо якась тварина, а може, й людина — мертва чи конаюча.
Уранці після тієї лиховісної ночі, коли три поодинокі вершники перетнули прерію, видовище, подібне до щойно описаного, можна було побачити й над заростями, куди вони по черзі в'їхали. Велика зграя чорних грифів виписувала кола над верхівками дерев недалеко від того місця, де вже знайома нам прогалина повертала й заглиблювалася далі в хащу.
На світанку їх там ще не було. Та менш як за годину вже сотні стерв'ятників, розпроставши крила, ширяли над хащею, і їхні темні тіні повільно пливли по тому зеленому морю.
Опинившись на прогалині й помітивши лиховісну хмару чорних птахів, будь-який техасець одразу ж зрозумів би, що там пахне смертю. А проїхавши далі, натрапив би й на видимий доказ того — затоптану кінськими копитами калюжу крові.
Та грифи кружляли не саме над тим місцем. Центр кіл, що їх вони виписували в повітрі, лежав трохи осторонь, серед хащі, і ото там, напевне, й була здобич, що принадила всю зграю.
Того раннього ранку в прерії не трапилося жодного подорожнього — ні техасця, ні чужинця, — що міг би пересвідчитись, чи правдиве це припущення, — але воно було таки правдиве.
У заростях, десь за чверть милі від місця, политого кров'ю, лежала вподобана хижими птахами жертва.
То була не мертва тварина — а людина, чоловік. Чоловік молодий, з благородними рисами обличчя й стрункою постаттю, — скільки можна було роздивитися під плащем, що огортав простерте навзнак тіло, — і гарний із себе навіть по смерті.
Чи справді він був мертвий?
З першого погляду будь-хто сказав би, що так; так само вважали й чорні птахи. Його поза та обличчя свідчили про це досить промовисто.
Він лежав горілиць, неприродно закинувши голову назад, не заслоняючи обличчя від сонця. Його руки й ноги були непорушно простягнені на кам'янистому грунті, так наче перестали йому коритись.
Поблизу ріс величезний дуб, але його тінь не сягала того чоловіка: він лежав поза межами зеленого шатра, і скісне сонячне проміння, що тільки-но пробилося в зарості, падало на його бліде обличчя, нібито ще блідіше од відсвіту білої панами, яка лише трохи затіняла його.
Те обличчя не було застигле, як у мерця, але не скидалось і на обличчя сонної людини. Усе ж таки воно здавалося скоріш мертвим. Очі були напівзаплющені, і між віями видніли блискучі розширені зіниці.
Чи був той чоловік мертвий?
Чорні птахи, безперечно, вважали, що так.
Але насправді вони помилялися.
Чи то промінь сонця пробився крізь напівзаплющені повіки, чи то відпочинок відновив природні, сили організму, але раптом молодик розплющив очі й ворухнувся всім тілом. Потім трохи звівся, сперся на лікоть і здивовано роззирнувся навколо.
Грифи шугнули високо в повітря і якийсь час нижче не спускалися.
— Я мертвий чи живий? — пробурмотів він сам до себе. — Сплю чи прокинувся? Що зі мною? Де я?
Сонце засліплювало його, і він нічого не бачив, поки не прикрив очі долонею. Але й після того все наче розпливалось перед очима.
— Дерева вгорі… й навколо… Лежу на камінні — це я й кістками відчуваю. Якась хаща… Як я тут опинився?.. Ага, згадав, — мовив він, якусь хвилю подумавши. — Я вдарився головою об дерево. Атож, онде й та гілляка, що вибила мене з сідла. Болить ліва нога… А, пригадую, я забив її об стовбур. О Боже, здається, вона зламана!..
З цими словами він спробував звестися на ноги. Але нічого з того не вийшло. Забита нога не корилась йому: вона була зламана чи звихнута й дуже набрякла в коліні.
— Де ж кінь? Ну звісно, втік. Тепер він уже, мабуть, у стайні Каса-дель-Корво. Та, зрештою, байдуже. Навіть коли б він стояв отут поруч, я однаково не здерся б на нього… А той? — трохи помовчавши, знов озвався він. — Боже милий, ото був жах! Не дивно, що й піді мною кінь злякався… Що ж мені робити? Нога, мабуть, таки зламана. Я не зрушу з місця без чиєїсь допомоги. А хто сюди заїде? Хіба що тоді, коли мене зжеруть оті бридкі птахи. Ну й мерзенні ж тварюки! Он як витягають дзьоби — наче вже певні, що поласують мною!.. Скільки ж це я тут пролежав? Здається, сонце ще не дуже високо. Коли я сів у сідло, тільки-но починало світати. Мабуть, з годину лежав непритомний. Хай йому чорт, кепські справи! Нога напевне зламана, я відчуваю, а хірурга ж тут немає, тільки кам'янисте ложе серед техаських заростей. На багато миль довкола — суцільні хащі, самому мені з них не вибратись, і допомоги сподіватись нема від кого. На землі — койоти, у повітрі — грифи… Боже ж ти мій, і чому я поїхав без поводів! Може, то була моя остання поїздка верхи!..
Обличчя молодика спохмурніло, і чим більше він думав про страшну небезпеку, якою обернулася для нього та невелика пригода, тим дужче воно хмурніло.
Він ще раз спробував стати на ноги — й на превелику силу встав, але тільки впевнився, що може розраховувати лише на одну ногу. Стояти отак не було ніякого сенсу, і він знову ліг.
Минуло дві години, але нічого не змінилося. Він почав був гукати на допомогу, але облишив ті спроби, бо був певен, що його однаково ніхто не почує.
Від крику пересохло в горлі й страшенно захотілося пити. А втім, у його становищі спрага була неминуча, тож, мабуть, крик тільки прискорив її напад.
Невдовзі спрага стала така нестерпна, що порівняно з нею навіть біль у нозі видався дрібницею.
— Якщо я залишуся тут, спрага вб'є мене, — міркував бідолаха. — Треба присилувати себе добутися до води. Десь тут у заростях, не
