Танці шайтана - Юрій Григорович Логвін

другого брата впали у корзину. Той чорний тесля-жидовин сховав у торбу долото і киянку. І похмуро питає, чи може він тепер іти? Купець каже: «Йди!». І той тесля витрусив на порожнє, тахнуче багаття свою червону корзину. І від жару яєчка і пуцьки почали шкварчати. А потім яєчка луснули, як би хто горіхи лущив! Здоровенний вояк, перший, що тримав малих, як зарегоче на той тріск!… Мене така лють пройняла, що я не стримався і тицьнув у нього пальцем: «Хто сміється, той ще заплаче!» Він за шаблю! Марокканець його гострим окриком спинив. А мені показав непомітно, щоб я йшов. Встав я, кланяюсь усім, а він мені говорить, сміється і пригощає родзинками чоловіка в золотавій сорочці: «Бачиш! Ми своїх білих жидів бережемо від чорної роботи!». Всі довго сміялись, вже мені в спину, бо я поспішив геть. От було в мене відчуття, не голос, а ніби щось казало, що за такий сміх воякові мусить бути кара. І що ця кара від мене піде. От відчув усе, як би на мене тугим вітром повіяло!… Заночував на самім краю оазису, де вітерець повіває, і нема комарів.

Вранці, ще не встиг їхній муедзин до молитви закликати, знявся в каравані страшний галас. А як зійшло сонце, бачу: біжить до мене цілий натовп. Прибігли і кричать, що ніби я злий чародій і звів їхнього славного воїна! Бо під ранок гієна відхопила йому прутня і яйця! І виганяють мене в пустелю. Роз'юшились і вже підіймають каміння! Тоді я підвів угору руки і кажу: «Я піду і заберу все з собою! Якщо ви мене каменуєте, мій духкахуль лишиться назавжди тут!». Вони відступили, а я з відчаю пішов до марокканця. Та кажу йому, що мені потрібні два верблюди і бурдюки для води. І тільки тоді я піду в пустелю! Так я повернув, що ніби мене не виганяють, а відкупне мені дають, щоб тільки покинув оазис! Дали мені зразу двох поганеньких верблюдів і старі бурдюки для води… Але без повадиря-такшифа як я знайду дорогу?…

— А по зірках?

— Синку! Зірки — то така наука, що їй все життя вчаться. Я ж тільки перший рік був у пустелі…

Отож, що в мене є перед дорогою в пустелю? Один добрий верблюд, та змучений, а два поганенькі. Що робити? А тікати треба! Біда в гузно припікає! Ще щось у них трапиться, ніякі мої слова не допоможуть — закидають камінням! Це вони можуть! Я вже таке бачив! Та господь милостивий і до таких грішників, як я! Щоб не дрочити бусурман, пішов я до ставка воду в бурдюки набирати. Та й від ставка найдалі до стійбища каравану. Підійшла стара негритянка-рабиня казан почистити і помити. Та й питає, чого я такий сумний. Я їй і сказав. Вона мене питає: «Ти справді того вояка наврочив?» Я прямо не кажу, що я (ти, синку, навчайся!), а кажу: «Він вартий гієни.» Вона довго так, довго дивилась мені в очі, і каже: «Ти саме той! Ходімо за мною!». Взяла мене за руку і відвела до одного шейхатакшифа.

А здоровий був той старий дід! Чи не на дві голови вищий за мене. І сліпий… От! Я до нього з превеликою повагою, в ноги йому кланяюсь, прошу мене врятувати, вивести на великі караванні шляхи, бо я в небезпеці. Він питає, хто я. Я йому кажу, що я моряк і ходив до країни чорних по цілюще зілля. Як міг, бо він сліпий, а я половину кажу, а половину на мигах показую. Та добре, що стара йому ще додавала словами. Отож, розповів, як цілий місяць був з чорними чаклунами. Ще й витяг лук дикунський і сагайдак зі стрілами. Дав йому помацати. А рабиня, як побачила лук і стріли, торкнулась моєї руки і питає: «Вони тобі подарували самі? Ти не купив його?». Тоді я виймаю стрілу з дерев'яним наконечником: «Для газелі».

Виймаю з кістяним вістрям: «Для дрофи». Виймаю із залізним вістрям: «Для ящера». Стара як заверещить, та так радісно: «Лу-лу-лу-лу-лу!!! Він, він, він! Справжній чарівник! Все правильно розповів!». Старий тоді підвівся і каже: «Заливайте бурдюки і ходімо!». І ми одразу рушили з оазису. Ми йдемо, а шейхи питають: «Куди ви проти ночі?». Шейх їм: «А я вже давно тільки вночі і ходжу!…».

— І він, цей сліпий, вас, Батьку, вивів у безпечне місце?!!

— Еге! Вивів, синку, краще зрячого! Де пісок нюхав, де глину на язик брав, де й рачки повзав, все обмацував, щоку до землі прикладав. Якби не чорна рабиня і сліпий шейх, я пропав би! Я потім довідався, що, тільки ми пішли, з'явились султанові стражі і шукали мене, щоб притягти до самого султана, бо ніби я знаю шлях до золотих ручаїв у землях чорних чаклунів. І почались від того дня, власне, ночі, мої мандри по пустелі. І в полоні бував, і воював з одними племенами проти інших, і в Мертве Місто ходив по скарби, і полював на диких баранів. Господи! Чого тільки не було! Але Воля Божа найвища! Вивів Всевишній мене з пустелі вогненної до зелених хвиль моря… І найбільше диво дивне — я не згубив ні їхній Коран, ні свого африканського зілля.

Отож, повернувся я в Алжир. Та й пішов у фортецю, по-їхньому касбу, до паші. Він при беєві був головним соглядатаєм. Віддав йому «купецький» Коран. Розповів йому все, тільки про чорних чаклунів і золоті самородки в їхніх землях не розповів. Докладно розповів, як «купців» моїх схопили слуги мароканського купця і віддалли султановим воякам. Раптом він відкриває Коран: «Читай!». Я добре запам'ятав, з якої сторінки які слова «купець» звіздар читав, коли ми з ним «відбували» молитву вдень десь серед каміння чи піску. Кілька разів відкривав сторінки і змушував «читати», що там написано. Тоді сміється: «Добре, що ти неписьменний. Якби був письменний, то довелося б тебе удавити. Живи собі, брехло! Тільки нам'ятай: якщо знадобишся — зразу знайду.» Прийшов я від паші-соглядатая до своєї чорної Чарівниці і розповів їй про розмову з пашею. Вона дуже занепокоїлась: «Тобі треба тікати! Бо тебе або удавлять, щоб раптом не розповів, де був і з ким був. Або надішлють ще в якесь смертельне пекло!» «А як же