Тінь гори - Грегорі Девід Робертс

Він підвівся і підійшов до мене, зупинившися зовсім близько.

— Для мене існує дві святі речі. Право людини на знищення ворогів і право людини на власне знищення в будь-який спосіб. Усі ми зникнемо. Усі. Ми всі йдемо однією дорогою. Вікрам просто трохи далі пройшов цією дорогою, аніж ми з тобою, от і все. Це його природне вроджене право. І ти його не зупиниш.

То була злісна промова, і кожне слово було злішим за попереднє.

— За правами йдуть обов’язки,— відповів йому я, дивлячись в очі тій люті.— Друг мусить допомогти другові.

— У мене немає друзів,— спокійно сказав він.— Ніхто їх не має. Немає такого поняття. Дружба — це казочка, така ж як і Дід-бісів-Мороз. І якою ж шльондрою виявився цей жирний придурок? Довбане брехло, от він хто. У цьому світі не існує ніяких друзів. У житті є союзники й вороги, і будь-який з них може перекинутися на інший бік усього лише за мить. Ось і вся правда.

— Я заберу звідси Вікрама.

— Відчепися!

Він споглядав мене секунду, п’ять секунд, а потім посунув праву ногу назад, готуючись до бійки. Не збираючись залишатися відкритим для атаки, я повторив його рух. Його руки повільно піднялися, зупинившись на рівні обличчя, правий кулак попереду. У відповідь я теж підніс руки, а серце несамовито билось у грудях.

Дурні. Чоловіки. Ми збиралися битися без причини. Звісно ж, неможливо битися за щось, ти можеш битися лише проти чогось. Якщо б’єшся, то є частина тебе, яка виступала за щось і вже зникла, замінена частиною, яка люто виступає проти чогось. А тієї миті я люто виступав проти Конкенона.

— Театр Одного Актора! — раптом озвався Театр Одного Актора.

— Стули пельку,— прогарчав Конкенон.

— Хлопці! — крикнув з ліжка Деніс із досі заплющеними очима.— Мій кайф! Ви вбиваєте мій кайф!

— Спи, Денісе, хлопче,— порадив Конкенон.— Це займе лише хвилинку чи дві.

— Будь ласка, хлопці,— благав Деніс своїм м’яким мелодійним голосом.— Конкеноне! Підійди сюди, мій дикий сину. Підійди й викури зі мною цей легендарний чилум. Друже, допоможи мені повернутися на небеса. І, Ліне, забери з собою Вікрама. Він тут уже тиждень. На відміну від решти, у нього є родина, до якої можна повернутися. Забери його з собою.

Конкенон повільно опустив кулаки.

— Як скажеш, Денісе, мій старий нечестивцю,— розреготався він.— Це того не варте.

Він сів на величезному ліжку біля Деніса.

— Конкеноне,— сказав Деніс, знову заплющуючи очі.— Ти — найживіша істота, яку я в житті зустрічав. Я відчуваю твою енергію навіть мертвим. І саме тому я тебе люблю. Але ти вбиваєш мій кайф.

— Заспокойся, Денісе, мій дорогий,— мовив Конкенон, поклавши руку на плече Деніса.— Не буде жодних проблем.

Я швидко підняв Вікрама і змусив його стояти. Коли ми дійшли до дверей, раптом озвався Конкенон.

— Я не забуду цього, Шантараме,— просичав він, люто блискаючи зубами.

Я відвіз Вікрама додому на таксі. Він лише раз озвався.

— Вона була суперовою дівкою,— промимрив він, неначе до себе.— Справді була. Якби вона любила мене так само, як я любив її, то була б ідеальною, розумієш про що я?

Я допоміг сестрі вкласти його в ліжко, випив три чашки чаю зі стурбованими батьками, а потім на таксі повернувся до свого припаркованого мотоцикла.

Я домовився зустрітися з Лайзою в «Каяні», біля метро, і їхав туди неквапливо, мов гуляючи довгим зеленим проспектом під назвою Фешн-стріт з екстравагантними кольоровими кіосками з одягом. Я думав про Конкенона й Вікрама з його батьками, і мої думки були подібні до розлючених вовків.

Батько Вікрама був чоловіком літнім, давно на пенсії, наймолодший син якого народився під самісіньку осінь його життя. Згубний безлад наркотичної залежності Вікрама його бентежив.

Його вродливий молодий син, який раніше був справжнім денді, одягався в чорні шовки та срібні пряжки, захоплюючись фільмами Серджіо Леоне, раптом почав носити брудні речі. Його волосся раніше було причесане до міліметрової досконалості перукарем, а тепер висіло, неначе мертве, прилипле до голови в тому місці, де хлопець притулявся до підлоги уві сні. Вікрам інколи днями не мився і не голився. Він не їв і не розмовляв з родичами. А коли зводив очі, щоб зустрітися з поглядом стурбованого батька, то ті очі були позбавлені світла і життя, неначе душа вже покинула людину і чекала того часу, коли тіло піде за нею.

Наповнений сильною як лавина любов’ю до своєї «англійської троянди», Вікрам, багатий хлопчик, який ніколи не працював, створив бізнес на кордоні кіноіндустрії. Він постачав іноземних туристів для масовки у боллівудських фільмах.

Це була ризикована справа. У нього не було жодного досвіду в цій індустрії, і довелося позичати кошти. Але шарм Вікрама і віра в себе дозволили йому досягти успіху. Лайза була його першим бізнес-партнером і почала розкривати власні таланти під час їхньої спільної роботи.

Коли ж «англійська троянда» кинула Вікрама без жодного попередження чи пояснення, та впевненість, яка дозволяла танцювати на даху рухомого потягу й освідчитись їй, зникла з його життя, неначе кров з проколотої вени.

— І він почав виносити речі,— прошепотів батько Вікрама, поки той спав.— Маленькі речі. Мамину брошку з перлів і одну з моїх ручок, коштовну, яку мені подарувала компанія на честь виходу на пенсію. Коли ми про це запитали, він ошалів і звинуватив у всьому прислугу. Але це він. Ми знаємо. Він продає крадені речі, щоб підгодовувати свою залежність.

Я кивнув.

— Шкода,— зітхнув літній чоловік, а його очі наповнилися слізьми.— Дуже шкода.

Була тут також журба зі страхом, тому що любов стала незнайомкою в їхньому домі. Колись я також був таким незнайомцем. Я був залежний від героїну: настільки залежний, що крав гроші, аби задовольнити своє бажання. Я зупинився двадцять п’ять років тому, і з кожним роком зневажаю наркотики дедалі більше. У мене крається серце, коли бачу або чую про чиюсь залежність, про людей, які продовжують відстрілюватись у війні проти себе самих. Але я був тим незнайомцем у домі любові моїх батьків. Я знаю, як важко знайти межу між сприянням і допомогою. Я знаю, що всі близькі страждають і помирають всередині, знову і знову, через залежність однієї людини. І я знаю, що коли любов не загартується, то взагалі може не вижити.

І того дня, у тому нестримному році, ще не знаючи,