Подих диявола. - Томас Тімайєр

— І ще дещо,— додала Шарлота.— Пам’ятаєте, як Дималь розповідав, що на схилах Семеру існують діри, з яких дує сильний вітер? Він називав його подихом диявола. Послухайте.

Усі прислухалися. Унизу, в печері, справді чулося глухе ричання. Воно ставало дедалі тихішим і тихішим і, нарешті, замовкло. Оскар відступив на крок. І відразу знову зашуміло. Волосся Оскара відразу розтріпало вітром. Вітер вирвався зсередини печери, промчав повз скелі й ущелини і оглушив мандрівників пекельним свистом. Але незабаром він затих.

— Ну? — посміхнулася Шарлота.— Тепер переконалися?

— Гейзер! — здогадався Оскар.— Це він викликає вітер.

— Правильно. Водяний стовп витісняє повітря з печери, і воно виривається з ущелин. У того, хто не знає, що відбувається там унизу, це має вселяти жах. Тому місцеві мешканці й бояться цього вітру. Правильно говорить професор Лілієнкрон,— кивнув Гумбольдт.— Ми перебуваємо на північному схилі Семеру.— Він тицьнув у карту: — Палац Тенга розміщується тут, за декілька кілометрів. Шлях буде нелегким, тому пропоную відразу ж вирушати в дорогу. До вечора нам потрібно дістатися до мети.— Він посміхнувся: — Уперед, друзі мої! Починається остання частина нашої подорожі.

Б хамбан Третій міряв кроками тронний зал. За вікнами палацу вже настала ніч, але не впало й краплі дощу. Задушливе повітря, немов дзвоном, накрило країну. Далеко на обрії вже світилися перші блискавки, але мине не менше як півгодини, перш ніж дощ принесе довгоочікувану прохолоду. В повітрі витало щось лиховісне. Король не міг пояснити, що саме, але в нього було таке відчуття, начебто щось піднялося по спині й тягарем лягло на потилицю й плечі.

Правитель турбувався. Придворний астролог роздивився на небі погані знаки, й усі придворні, здається, вважали, що нічого доброго їх не очікує. Слуги ходили тихіше води й нижче трави, намагаючись не дивитися йому в очі. А йому належало взяти на себе всю відповідальність. Те, що він робить, він робить тільки на благо свого народу. Якщо інші, і насамперед, його син Дималь, думали інакше, що ж, це їхнє право.

Коли він утомлювався від похмурих облич, він відсилав їх у двір. Усіх, аж до особистого слуги. Цього вистачало, щоб трохи відпочити.

— Приведи мені Дималя,— сказав він.— І поквапся, я маю з ним поговорити.

Слуга кивнув і зник.

Бхамбан удивлявся в темряву. Сьогодні вранці всі відчули підземні поштовхи. На звичайний землетрус вони не були схожі, скоріше, це було передвістя виверження вулкана. Ці поштовхи доходили із самої глибини. Із глибини землі й із глибини часів. Немов прокидалися давно забуті спогади. Чи можна змінити історію давнини? Звісно, ні, але ця думка дуже непокоїла Бхамбана. Що трапилося з Гумбольдтом і його лиходіями? Куди вони зникли? Усе вказувало на те, що вони вирушили під землю шукати дівчинку. Зухвало й нерозумно. З кам’яними ніхто не впорається.

Та коли він уже вирішив, що розібрався з цією проблемою раз і назавжди, знову почалися ці дивні сни. Коридори, звивисті шахти й жовті пустелі. Уночі він бачив жахливих істот. Вони плавали в піску, як риби. А потім фортеця. Бхамбан ніколи не бачив подібних будівель. Диявольська, демонічна, вона навіювала страх. Щоразу, коли він прокидався, був увесь мокрим від поту. Спочатку він звелів висікти кухаря за занадто рясну їжу. Але сни повторювалися в наступні ночі, а ввечері він їв тільки свіжі фрукти, і король вирішив, що припустився помилки. Він перевертався, стогнав і плакав.

Годинами він лежав без сну або бродив палацом, сподіваючись заспокоїтися й заснути. Та ледь заплющував очі, видіння поверталися.

Це тривало вже досить довго. І коли сьогодні вран-

ці задвигтіла земля, йому стало зрозуміло, що над королівством нависла чорна тінь.

Він зі зневірою дивився у вогнище. Стрепенувся раптовий язичок полум’я.

— Ви кликали мене, батьку?

Король обернувся. Дималь.

— А... Заходь і зачиняй двері.

Волочачи ноги, Бхамбан дійшов до трону й повільно опустився. Указав на дерев’яний табурет біля своїх ніг:

— Сідай.

Дималь опустив голову, склав руки й відважив традиційний уклін. Обличчя в нього було, немов камінь. У синювато-чорному волоссі відбивалося світло вогню.

Бхамбан примружився. Він уже давно підозрював, що Дималь має якесь відношення до втечі чужоземців, тільки довести нічого не міг. Уранці після їхнього зникнення Дималь міцно спав у своїй хатині. Не було ні розрізаних мотузок, нічого, щоб говорило про те, що бранцям допомогли втекти. Але самі вони б не впоралися. Короля не полишала думка, що це справа рук його сина.

— У мене є до тебе кілька запитань.

— Що ви хочете знати? — стиснув губи Дималь.

— Ти провів із чужоземцями багато часу. Яке враження вони на тебе справили?

Хлопчик вагався. Погляд його став неспокійним.

— Ну?

— Зараз я не знаю,— відповів він утомленим голосом.— А тоді мені здалося, що вони дуже привітні. Я впевнений, вони хотіли нам допомогти.

— А те, що вони принесли листа від наших поневолювачів і вручили мені як подарунок чорний камінь, не змусило тебе задуматися?

Дималь помовчав і сказав:

— Спочатку, так. Але коли я поговорив із ними, переконався, що вони прийшли з добрими намірами.

— Саме цього вони й домагалися,— засудливо цок- нув язиком Бхамбан.— Ти занадто легковірний,— додав він.— Тобою легко маніпулювати. Якщо чесно, я не думаю, що з тебе вийде гарний король.

— Як скажете, батьку,— погляд Дималя не виражав нічого, крім зневаги.

Бхамбан зітхнув.

— Ти радий, що вони вислизнули?

Мовчання.

— Я так і думав. Напевно, ти ще більше зрадієш, якщо я розповім тобі, що мені снилося.

Дималь