Подих диявола. - Томас Тімайєр

— Через жука.

— Жука?..

— Phengodida Lilienkronensis, якщо точно,— протер окуляри Лілієнкрон.— Довгоногий світлячок. Цей вид широко розповсюджений у Південній Америці, живе в густих джунглях.

— Світлячок?

— Авжеж. Був один особливо гарний екземпляр. Із тонкими вигнутими лапками й витонченими щупальцями...

— Але як?..

— Ми з Гумбольдтом уперше зустрілися на захід від Манауса. Він шукав там таємниче індіанське плем’я, а я намагався розібратися, чому прісноводні дельфіни живуть тільки у верхній течії Амазонки. Як це буває в подібних експедиціях, кожний із нас зібрав усілякі зразки рослин і тварин, і зовсім випадково, незалежно один від одного, ми виявили не відомий науці вид світлячків. На жаль, маю визнати, що Гумбольдт виявив його на кілька днів раніше. Але по дорозі назад у нього виникли якісь проблеми з кораблем. До Берліна він повернувся на тиждень пізніше за мене. До цього часу я вже класифікував жука й подав заявку на назву. Саме тому він і названий на мою честь,— посміхнувся він.

Оскару здалося, що він недочув.

— Ви... посварилися через жука?

— Мій любий хлопчику, в науці все відбувається точно так само, як і у справжньому світі: за сто років ніхто, може, і не згадає про мої геологічні дослідження, але ім’я цієї чудової комахи залишиться.

— Це ж просто жук!

— Сьогодні жук, а завтра нова планета. Хто знає, що нам готує майбутнє? Отут діє принцип, хто не встиг, той спізнився. А тепер тихо. Вони йдуть.

Оскар почув голоси та бряжчання зброї. Із-за храму з’явилися перші охоронці. Вони повільно наближалися. Деяких Оскар упізнав. На обличчях воїнів застигла підозра й рішучість. Король Бхамбан теж прийшов. Поруч із ним стояв начальник охорони, а трохи далі — слуги. Із-за спини в нього визирала тонка фігура. Дималь.

Оскар підняв руку й помахав, але принц не відповів. Обличчя в нього було серйозним.

— Усім залишатися за мною,— скомандував Гумбольдт.— Нікому не рухатися.

— Але чому?..

— Зараз не час для розмов. Просто робіть так, як я сказав.

Охоронці шанобливо розступилися, пропускаючи короля вперед.

Обличчя в монарха було блідим, під очима залягли темні кола. Неспокійні очі гарячково поблискували. Він начебто боявся.

Гумбольдт ледь помітно вклонився. Куточки рота в нього здригнулися в глузливій посмішці.

— Я радий, що ви вирішили вшанувати своєю присутністю наш скромний захід, ваша величносте. Будь ласка, підійдіть ближче. Обіцяю, що вистава вам спо- добається.

Король здригнувся. Він задихнувся від страху й люті. Нечувана зухвалість! Гумбольдт поводиться як хазяїн.

Бхамбану знадобилося кілька митей, щоб опанувати себе й заговорити.

— Що ви робите в моєму палаці? — голос у нього зірвався до вереску.— Як ви сюди потрапили? Кажіть, інакше я накажу вас стратити.

— Не поспішайте, вельмишановний королю. Хіба так поводяться з гостями?

Гумбольдт усе ще посміхався. І Оскар не розумів, чому.

— Нас покликали, щоб допомогти вам розв’язати проблему, саме це ми й робимо. Обіцяю, що наше рішення вам сподобається.

Оскар ковтнув. Якщо батько не приховав у рукаві ніяких козирів, дуже скоро вони стануть коротшими на голову.

Але виверт спрацював. Бхамбан так розгубився, що охоронців на них не нацькував.

— Про що ви кажете? Що за проблема? Яке розв’язання?

— Не удавайте, що нічого не знаєте,— заявив Гумбольдт.— Як ви могли подумати, що можете використати кам’яних у своїх цілях? Я не хочу зараз обговорювати, наскільки виправдано вторглися Нідерланди до вашої країни, але те, що ви плануєте, скидається на державну зраду. Ви зрадили ваш власний народ, і це вам так просто не минеться.

— Що ви кажете? — прошипів Бхамбан.

— Я кажу, що ви тунгал, і вашим предком був король Сукарно.

У Бхамбана розширилися очі. Оскар відразу зрозумів, що Гумбольдт улучив у точку.

— Що?..

— Ви будете заперечувати? — дослідник гордовито посміхнувся.— Упевнений, що ніхто з ваших підданих цього не знає, правда? Ви стільки років приховували таємницю навіть від свого власного сина,— указав він на Дималя.— Але сьогодні все стане явним. Сплатіть, нарешті, старий борг, і нехай ця країна знову отримає спокій.

Над майданчиком зависло напружене мовчання. Над головою грізно супилося небо. Упали перші краплі дощу. Усі дивилися на короля. Бхамбан не вимовив ані слова. Але виглядав він так, начебто був готовий вибухнути в будь-яку хвилину. Коли він, нарешті, заговорив, голос його нагадував зміїне шипіння.

— Убийте,— прошипів він.— Убийте це дияволь-

ське поріддя і згодуйте останки собакам.

— Батьку...— із жахом дивився на короля Дималь.

— Робіть, що я кажу,— відрізав володар.— Я ваш король, і я наказую вбити цих незваних гостей. Вони становлять небезпеку для нашої країни. Вони об’єдналися з нашими ворогами, щоб знищити нас. Чого ви чекаєте? Убийте їх, відрубайте голови, четвертуйте!

Голос його ставав дедалі вищим і вищим, поки не зірвався на вереск. Схоже, охоронці вирішили, що король збожеволів.

Цієї миті земля здригнулася. Таких поштовхів іще не було. Не дуже сильний, але явно зароджений у глибинах вулкана.

Гумбольдт подивився на годинника.

— Точно північ,— кивнув він.— Секунда в секунду.

Навколо них, досить далеко, щоб не потрапити під полум’я смолоскипів, із землі виросли темні фігури. Величезні, горбаті, широкоплечі. На лобі в них красувалися довгі закручені роги.

С ерце Шарлоти скажено калатало.

Вони прийшли. Анаки прийшли. Їхні темні очі поглинали світло смолоскипів.

Король Бхамбан закричав і кинувся на землю. Охоронці захвилювалися. Шарлота намагалася зберігати спокій. До цієї хвилини