Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

Богдан Данилович Зорій чомусь не здивувався. І не тому, що до пуття ще не прокинувся, а через те, що подібне в Україні 90-х XX століття не було рідкістю. Навіть люди такого польоту частенько страждали від собі подібних. Кожний усіляко намагався впливати на політику й бізнес. «Розбори» на предмет, хто крутіший і впливовіший, починалися на сторінках купленої та продажної преси, заангажованого телебачення і закінчувалися фірмовими контрольними пострілами у скроню професійних кілерів, котрих в Україні розвелося, як собак.

— Гаразд, зараз їду. Почекай мене внизу, біля входу в лікарню, щоб я там не блукав на цьому мерзенному дощі.

— Слухаю вас, — голос чергового по Службі безпеки України був буденно-сонним. — Ні, Богдане Даниловичу, інформації щодо інциденту, про який ви кажете, в черговій частині ще немає. Зараз з’ясую в міліції і поінформую вас.

— Повідомте голові та скажіть, що я виїжджаю на місце події, точніше — у лікарню. І пришліть мені терміново чергову машину.

— Пане полковнику! Чергова поїхала в Кончу-Заспу забирати наряд охорони.

— А де автомобіль, що завжди забирав прапорщиків?

— Теж там. Сьогодні ж… — черговий зам’явся. — Там же, так би мовити, проводиться «захід».

— От чорт!

Богдан Данилович зрозумів, що їхати доведеться на таксі. Благо, цього добра в Києві — з горою. Він знав, що «захід» у Кончі-Заспі — це чергова пиятика з приводу якогось присвоєння звання чи призначення на посаду.

Заміська база відпочинку під Києвом була однією з небагатьох віддушин у житті офіцерів СБУ, де без особливого контролю й зайвої опіки з боку підрозділу внутрішньої безпеки й кадрового апарату дозволялося розслабитися без ризику потрапити до витверезника чи встряти в якусь пригоду. І щоб цього не трапилося, розвозили підпилих бійців чергові машини. Така практика виправдана, оскільки не всі могли тримати алкогольний удар, і, траплялося, маючи сильні кулаки й неабиякі здібності до бійок, хлопці потрапляли в неприємні ситуації, нерідко, забувши про кількість випитого, переоцінювали свої можливості.

База відпочинку в Кончі-Заспі для співробітників державної безпеки була побудована на початку 80-х — ще за славнозвісного «Фердинанда». Так називали голову тодішнього українського КДБ Віталія Васильовича Федорчука, котрий залишив по собі слід в Україні не лише як суворий і навіть жорстокий керівник, а ще й тим, що дуже активно розбудовував культурно-спортивну інфраструктуру для співробітників Комітету державної безпеки республіки. Його дивацтва і свого роду самодурство в пам’яті сучасників згодом дещо стерлися, а ось будинки, бази відпочинку, санаторії, чудовий клуб, добротні цегляні адміністративні та житлові споруди стоять і функціонують досі.

П’ятдесятилітній полковник Служби безпеки України Богдан Данилович Зорій їхав на таксі вулицями нічної столиці, що останнім часом ставала дедалі красивішою. Будівництво нових мікрорайонів, реконструкція центральних вулиць, на яких виростали шикарні магазини, що почали модно називатися маркетами-супермаркетами-мінімаркетами. Ресторани, банки, офіси фірм надавали Києву вигляду сучасного, багатого й надійного європейського міста.

Богдан Зорій знав ціну цьому зовнішньому лоску й удаваному спокою. Майже щодня в столиці — десятки вбивств, пограбувань, зґвалтувань. Запеклі аферисти й ділки від підпільного або, як стало модно говорити, тіньового бізнесу прокручували мільйонні оборудки, збагачуючись, вивозячи незліченні капітали в так звані офшорні зони та банки Європи й Америки, не сплачуючи ні копійки до казни держави, яка з кожним роком біднішала й занепадала. У країні тривало стрімке розшарування людей на багатих і бідних. Хто був при владі за радянських часів — партійні боси, профспілкові лідери, міністерські чиновники, комсомолята, про яких казали, що вони п’ють і трахаються, як дорослі, а працюють, як діти, — неймовірно швидко збагатилися за рахунок держави та простих її громадян.

Правоохоронні органи це все споглядали спокійно і робили свої справи з багатозначним виглядом людей шанованих, солідних, непідступних. І непідкупних.

Насправді ж на керівні посади в МВС, СБУ, Генпрокуратуру, податкові органи, митницю поставлено лояльних до влади (а як інакше!) людей, що своєю бездіяльністю і потуранням злочинному грабунку національних багатств України сприяли ослабленню держави й зубожінню більшості її громадян. Така ситуація в країні, яка ще недавно вважалася однією з найбагатших у Європі, не могла довго приховуватися владною верхівкою від своїх громадян, і цілком природно, що в надрах простолюддя зріло невдоволення. Серед людей, яких у цивілізованому світі прийнято називати розумом нації (технічної і творчої інтелігенції), а також з-поміж бізнесменів середньої руки, що тяжко працювали й ледве зводили кінці з кінцями, з’являлося дедалі більше тих, хто розумів, що так далі жити не можна, й готовий був до радикальних дій.

Полковник Служби безпеки України Богдан Зорій усе це знає і розуміє як ніхто інший, бо його робота пов’язана саме з тими процесами, що нині відбуваються в державі. У його рідній країні, яку він любить до нестями, до щему в серці. Любить і готовий за неї будь-кому перегризти горло. І не лише в переносному значенні, а «в натурі».

Петро Симко чекав Богдана Даниловича біля в’їзду на територію Жовтневої лікарні, що серед киян мала славу закладу, де не лише деруть гроші за помазаний зеленкою прищ, а й непогано лікують. Потрапити ж туди могли аж ніяк не всі, а лише ті, хто мав блат. Це поняття, тобто блат, збереглося в Україні ще з часів брежнєвського застою, коли в магазинах за розвиненого соціалізму можна було вільно купити хіба що консервовану морську капусту. І то тільки тому, що українці ще тоді не знали про її цілющі корисні властивості. Решту ж продуктів — вершкове масло, варену