Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

Дядько Юліан, як і його брат Олексій Бучацький, мешкав у передмісті Львова, тільки на півдні. їхати було не так уже й далеко, але рухалися не поспішаючи, роздивляючись навкруги, милуючись природою. Батько в цей час розповідав про історію Львова, про історію взагалі, як про це можна розказувати дітям такого віку…

— А ви знаєте, дітки, чому наше місто називають містом Лева, — отець Олексій лукаво усміхався. Він був у чудовому настрої. Йому хотілося, щоб і в дітей, і в дружини теж був гарний настрій. До цього спонукали чудові приміські краєвиди й добра погода. Отець Олексій не дуже любив середмістя, хоча часто бував на Площі Ринок, в інших древніх місцях, добре знав історію майже кожної вулиці, кожної старовинної будівлі.

— Мабуть, колись, давним-давно, коли на цьому місці ще росли чагарники й хащі, в них водилося багато левів. Тому й місто назвали Львів.

Це сказав Андрійко, а Софійка засміялася. Вона й ладна була повірити в таку легенду, але розуміла, що батько не просто так поставив саме це запитання.

— Твоя правда, Андрійку, в цьому місті багато левів. Але всі вони — кам’яні або ж бронзові й прикрашають будинки, сходи, арки і таке інше. Насправді ж наше місто заснував ще у далекому 1256 році галицький князь Данило й назвав його на честь свого сина Лева.

— Хлопчика звали Лев? — весело засміявся Андрійко.

— Так, це звичайне ім’я. Людей з таким ім’ям багато. До речі, коли князювати став Лев Данилович, він зробив місто Львів столицею Галицького князівства. Узагалі ж, у Львові протягом усієї історії його існування будувалися замки, фортеці з товстими мурами й глибокими ровами. Вороги частенько руйнували місто, але так і не змогли здобути збудовану на горі фортецю, що звалася Високий Замок. Триста років вона залишалася неприступною твердинею. І тільки 1648 року її здобули штурмом українські козаки під орудою Максима Кривоноса.

— А де подівся той Високий Замок? Ми ж були якось на тій горі, зараз там нічого немає.

— Так, Софійко, фортеця поступово зруйнувалася — то через напади, то через недбалість влади. Врешті-решт останні кам’яні стіни розібрали й використали для спорудження будинків і прокладання шляхів. Майже така сама доля спіткала й Нижній Замок, що під тією горою. І він поволі обернувся на купу каміння. У спекотне літо 1527 року місто майже все згоріло. Перепало й Високому Замкові. Вціліли тільки Ратуша та якийсь будинок у передмісті…

Дядько Юліан хоч і радо привітав гостей, але видно було, що настрій у нього не з кращих.

Стефанія з дітьми відразу ж розмістилися в затишній бесідці разом із дружиною Юліана і їхнім сином Романом, хлопчиком шести років, а брати, Олексій і Юліан, пішли прогулятися до гайка, що буяв зеленню неподалік, на території його ж таки, Юліана, маєтку…»

Телефонний дзвінок перервав роботу письменника. «Якого біса!» — Сашко Тесля завжди злився, якщо його відволікали тієї миті, коли натхненне перо, здавалося, само відтворювало на папері думки. У слухавці — голос, якого письменник не чув уже кілька років, але який упізнав би серед тисячі інших голосів і через сто літ. Цього голосу він

свого часу боявся, потім поважав, чекав його, як Божого спасіння, як єдиної розради. Іноді здавалося, що без цього голосу вже нічого не може бути, і тільки цей голос здатен виручити, допомогти, врятувати.

Були моменти, коли Сашко той голос ненавидів. Він від нього ховався, тікав, але згодом дедалі більше й глибше з жахом усвідомлював, що від того голосу нікуди не дітися.

А в слухавці пролунало таке до болю знайоме і, як констатував потім письменник, таке рідне:

— Алло! Сашко?

Тесля, настрій якого досі був чудовий ще й з причини опублікування його чергової і, як він вважав, вдалої новели, на мить отетерів, не вірячи в те, що саме зараз відбулося. Секунди розгубленості здавалися вічністю.

— Сашко? — знову пролунало в трубці.

— Так, це я, Богдане Даниловичу, — голос письменника затремтів. Сашко хвилювався.

— О, раз пізнав — значить, не так усе й погано на сьогодні. Хоча цей день міг би бути й кращим.

— Та невже й у Вас є проблеми? Не може бути. Судячи згазетних публікацій, ваша служба не така вже «и опасна, и трудна», — процитував він слова з відомої пісні совєтських часів.

— Радий, що ти в доброму гуморі.

— Тільки він і рятує. На теперішнє життя без гумору дивитися — з глузду з’їхати можна.

— Ото ж бо й є, — у голосі Богдана Даниловича зазвучали серйозні нотки. — Як ти щодо того, щоб на нашому старому місці вдарити по каві?

— Письменник без кави — як хохол без лички, — перефразував Сашко армійську фразу «Хохол без лички, як довідка без печатки».

— Коли зручно? Називай час, — і за мить додав, — по-нашому.

«По-нашому» означало, що від часу, який буде названо, треба відняти півтори години.

— О вісімнадцятій завтра зручно буде?

Богдан Данилович швидко відкинув півтори години. Завтра в цей час він мав зустрітися з Петром Симком, щоб обговорити хід розслідування замаху на Миколу Назарова. Але це він владнає. Врешті, є його надійний помічник Віктор Яруга. Та й із Симком можна зустрітися пізніше.

— Годиться. На тому самому місці.

Письменник поклав слухавку.