Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

Сашко Тесля писав роман. Історичний роман. Працюючи щоденно, методично, тяжко, письменник прагнув скласти своєрідну рівновагу у відтворенні дій влади в різні історичні періоди, самих історичних подій і розповісти історію простої «маленької» людини. Точніше, простих «маленьких» людей. Але ж писав Сашко свій історичний роман нині, дивлячись на кульбіти нинішньої влади, на свавілля мафіозі й бездіяльність правоохоронців, корупцію в Адміністрації Президента, бізнес кожного з держчиновників, які «варять бабки», зовсім не дбаючи про народ, про державу…

У нього закипала злість, ненависть і… він розумів свою слабкість. Письменник проклинав себе за бездіяльність і боягузтво. Він справді був певен у своєму безсиллі, бо знав, що нічого вдіяти не можна. Народ мовчав. І він мовчав. Сашко себе ненавидів за позицію, яка, правду кажучи, давала можливість вижити… Поки що… Про все, що діялося тепер, Сашко писати боявся.

Працюючи над твором, Тесля рідко виходив з дому, закопався в літературні джерела, які мав у власній бібліотеці.

Якось його гарний приятель і старший товариш, відомий письменник і критик Іван Цюба, помітивши, що Тесля майже не з’являється на людях, слушно зауважив:

— Твоя величезна бібліотека дає тобі змогу, сидячи вдома, під рукою мати всю потрібну довідкову літературу. Це дуже зручно. Але віднімає у тебе найціннішу й найприємнішу можливість — спілкуватися з іншими письменниками, та й взагалі з людьми. Це — небезпечно.

Івана Миколайовича Цюбу Сашко Тесля знав добре. Вони були знайомі давно, мали такі стосунки, як у споріднених духом людей.

Талановитий письменник-публіцист, прискіпливий і справедливий критик, Іван Цюба все своє складне й нелегке життя йшов на крок попереду від інших українських літературознавців і критиків. Його теоретичні праці, що в найсуворіші часи для української інтелігенції балансували на межі дозволеного і забороненого, ставали дороговказом для багатьох не лише творчих особистостей, особливо молоді, а й для політиків, що потім ставали відомими державними діячами.

Колись, зустрівшись на якомусь офіційному заході у Спілці письменників, Сашко Тесля й Іван Миколайович зайшли на чашку кави в сусіднє кафе. Туди полюбляла зазирати письменницька братія. Продовжили розмову, яку почали ще в будинку Спілки на Банковій.

— Відвертість і чесність письменника — ось те, що завжди залишатиметься цінністю. Хоча чесно писати не так уже й легко,

— Іван Миколайович поправив окуляри з товстелезним склом.

— Ваші слова, Іване Миколайовичу, ще раз підтвердили правильність обраного мною шляху — треба писати правду, нехай дещо узагальнену, в деяких випадках гіперболізовану, про часи, свідками яких ми є самі або про які можемо судити, спираючись на досвід, архіви, літературу, розповіді. У моєму романі — історія, яку ще пам’ятають люди, але яку вже можна оцінити з відстані років.

— До речі, про архіви, — Іван Миколайович відпив кави, акуратно поставив філіжанку на блюдце. — Саме в них накопичено стільки всього, що вистачить для роботи істориків і письменників не одного покоління. Кому поталанить і вдасться отримати дозвіл для роботи в державних архівах, особливо покопатися в архіві колишнього КДБ, той знайде багато нових і цікавих матеріалів, які можна використати в наукових працях чи художніх творах.

Сашко не відповів, і співрозмовники певний час пили каву мовчки, кожен думаючи про своє…

Тоді вони ще дружили. Перспективний і талановитий письменник Олександр Тесля і відомий на весь світ український геній Іван Цюба. І навіть після того, як автор відомого трактату «Що ж то в біса за інтернаціоналізм?» дізнався про роль, яку відіграв у його житті цей милий і симпатичний на той час хлопчина, Іван Миколайович не прогнав, не відлучив його від себе. Цюба навіть не натякнув Сашкові, що знає все. Чи принаймні майже все. А потім…

Часто зустрічаючись у будинку Спілки на Банковій, Цюба й Тесля розмовляли про літературу, про культуру, про творчість, про нелегкий письменницький хліб. Цюба ніколи не говорив багато. Він слухав і лише іноді вставляв слушну фразу, а то тільки слово. Ця велика людина давала можливість іншим почуватися поряд із ним не просто якимось гвинтиком, а особистістю. І Сашко Тесля спочатку скромно, а потім сміливіше розповідав Іванові Миколайовичу про свої творчі плани, проблеми, здобутки. Саме під час однієї з таких розмов молодий письменник розповів Цюбі про свою бібліотеку. І не лише про книжки як такі, а про своє особливе ставлення до найкращих, найближчих своїх друзів.

— Іване Миколайовичу, ви не уявляєте, як я люблю свою бібліотеку! Я б сидів, обклавшись книжками, гладив їх, нюхав, витирав порох, розмовляв з ними. Не уявляю, що було б, якби я втратив своє найцінніше надбання. Не знаю, що пережила Вірджинія Вульф, коли її бібліотека згоріла…

— Відомо, що — вона з глузду з’їхала та втопилася.

— Та ні, історію цієї письменниці я знаю. Втрата бібліотеки — одна з причин. А головна, мабуть, інша: небезпечно бути розумним. Наявність великої домашньої бібліотеки приводила часом до того, що я ставав перед книжковими шафами й не знав, що б таке зараз почитати? Хоча, мушу зізнатися, є в мене така здатність — невідомо чому рука тягнеться саме до тієї книжки, яка

потрібна мені на той-таки час. У моїй же книгозбірні сотні інших творів, яких я ще не читав, та й навряд чи колись уже прочитаю, а я беру саме її.

Наприклад, беру Паустовського. «Начало неведомого века». Може, в надії, що там знайду, як у Цвейга, описання подій початку XX століття.