Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

Сашко хотів ще щось сказати, але вагався. Потім узяв руку Володьки і якось несміло й тихо запитав:

— Володю, тобі погано?

— Дуже погано. Дуже. Я навіть не знаю, як тобі пояснити мій стан. Зі мною такого раніше ніколи не було.

— Подивися на свою руку, — Сашко засукав сорочку на лівиці друга й підніс її ближче до очей Володьки.

— Що це? — Володька круглими очима дивився на темні гематоми навколо вен на згині руки.

— Ці падлюки кололи тобі наркотики…

У голові Володьки ці картини промайнули, як одна мить. Перед ним зараз людина, що стала винуватцем мук не лише його тіла. Цього хлопця ще кілька секунд тому Володька Шершун ладен був розірвати на сотні шматків, перегризти йому

горлянку, зрештою — хоча б натовкти пику. А підсвідомість шепотіла: «Генка може зробити так, що тобі знову буде солодко-солодко. Ти знову можеш відчути блаженство несамовитого польоту, неймовірного спокою й рівноваги, умиротворення всіх суперечностей між душею і тілом. Не проганяй його зараз. Відчуй цю солодку блаженну мить ще раз, і все. Раз. Один тільки раз, а потім — усе до єдрені фені. Ніколи більше. Ніколи. Лише один раз».

— Ну, то що? — Генка єхидно мружився, наче наперед знав, що буде далі.

— Їдьмо.

— Ну, то це інша річ. А то «іди к бісу, іди к бісу!».

— Я так говорив? — Володька захвилювався.

— Та не сци, я пожартував. Просто у тебе був такий вигляд, наче ти хотів заїхати мені в морду.

До чого тут дощ? До чого тут вітер і майже мінусова температура за вікном? Чи й справді — мінусова? Цього не може бути: ще тільки початок осені, й прохолодні дні змінюються аж надто спекотними, як улітку. Коли тебе будять у таку погоду опівночі, ти, без варіантів, уже злий і небезпечний. Навіть якщо це зробив близький приятель і майже колега Петро Симко. Він хоч і мент, але нормальний хлопець. Таких би побільше емвеесникам, та й іншим силовикам не завадило б. Двадцять років у карному розшуку — не жарт. Побитий, порізаний, стріляний-перестріляний, а тримається козаком. Ні залякування, ні підкупи на Петра не діють. Хер вам усім, каже Петро — і додає руками красномовний жест.

Якби голос Петра прозвучав не в телефонній слухавці, а біля ліжка Богдана, цей міліціянт отримав би у вухо. Сто процентів. Однак тривожний голос підполковника не налаштовував на лайку.

— Спиш, Богдане, а тут таке робиться! Я не встиг роздягтися вдома, лише боти в коридорі скинув — черговий управління на дроті: зателефонував незнайомець і повідомив, що в парку Рильського біля кафе «Голосіївська казка» лежить якийсь мужик, можливо, мертвий.

— Він що, не міг визначити, живий той мужик чи мертвий? Йолоп, — пробурчав Богдан.

— Як я зрозумів зі слів чергового, той, хто телефонував, зразу повісив трубу. Здається, не дуже хотів спілкуватися. Ну, після маленької серії моїх непарламентських висловів і кількох лагідних фраз на кшталт «наволоч ти така!» з уст моєї коханої Віруні я помчав до Рильського. Хоч і пізній час, там уже були наші слідаки та кілька солопіїв.

— І тут тобі стало зрозуміло, що серед них немає твого давнього кореша, ти заскучав і вирішив мене туди запросити. Для компанії. Спасиба, дарагой! — Богдан промовив останні слова з кавказьким акцентом. — Ти мені рідніший, ніж двоюрідна сестра.

— Не блазнюй — не до жартів. Тип лежав майже на видноті, дивно, що його ніхто не помічав раніше, аж поки той мужик, що телефонував, його не побачив. Можливо, тому, що падав дощ, і відвідувачі кафе не виходили на вулицю. Та й людей у парку в такий час немає. За попередніми даними експертів, пролежав він там не менш як годину.

— І з’ясувалося, що той нещасний перепив і захлинувся власного блювотиною? Чи чому він віддав Богу душу?

— У тому-то й річ, що не віддав.

— Не зрозумів?

— Він був живий. І, мабуть, живий досі. Але, здається, краще б він помер.

— Що ти верзеш?

— Коли слідчі навели прожектор і я його побачив, мені здалося, що він випав з барабана бетономішалки: усе тіло понівечене, в синцях. Видно, його довго й методично обробляли, можливо, катували. Хоча, на перший погляд, однієї такої рани було б досить, щоб померти. Та побачиш сам.

— З якого дива я маю на нього дивитися?

— Бо той один, що зараз лежить у реанімаційному відділенні Жовтневої лікарні, не хто інший, як…

— Папа Римський або інопланетянин, — перебив приятеля Богдан, — і його треба терміново допитати на предмет можливої спроби проникнення до наших українських державних секретів. Так навіть у цьому випадку — не до мене. Є у нас контррозвідка, їй буде як подарунок, бо ж більшість її співробітників не бачила шпигуна в очі.

— Бо той, хто, можливо,