Чотири танкісти і пес – 3 - Януш Пшимановський

– Розвідники, струнко! Шикуйсь! Кроком руш! – скомандував Чорноусов.

Танкісти ще хвилину дивилися, як розвідники, карбуючи крок, влилися в людську масу, що рікою пливла по бруківці, а потім сходами- піднімалися на перший поверх. СаакашвІлі, побачивши зажурене обличчя Коса, взяв його під руку.

– Адже з гранатою вийшло ненароком. А Маруся… добре, що вона в госпіталі. Повернеться на фронт, а фронту нема.

– Як це нема? – здивувався Густлік,

– Отак і нема. Сидять за столом усі союзники: хау ду ю ду, бонжур, дзень добри, здрастуй, а німець ходить і пиво розносить. Нема фронту, ніхто нікого не вбиває.

З вулиці почувся стугін дизельного мотора й характерний брязкіт гусениць. СаакашвІлі оглянувся, хотів повернутися і виглянути, але саме в цю мить Шарик раптом гавкнув, рвонувся вперед, штовхнув лапами двері. Зацікавлений Кос перестрибнув дві останні сходинки, ввійшов за ним і зупинився на порозі остовпілий. Григорій та Густлік налетіли на нього та й собі заклякли на місці, і мить мовчки дивилися, як по підлозі котиться клубок рук і ніг. Собака напружився до стрибка.

– Не руш! – наказав Янек і зразу ж скомандував: – Хапати обох!

Вони кинулись уперед, розборонили борців. Густлік міцно тримав Томаша, а Кос і СаакашвІлі – незнайомого солдата. Зграбний, у добре підігнаному тиковому мундирі, за поясом засунуті шкіряні рукавиці з широкими манжетами. Він не виривався, лише важко дихав і облизував краплі крові, що виступили з розбитої губи.

– Що сталося? – спитав Янек Томаша.

– Консерви хотів красти. Незнайомець знизав плечима.

– Можу вам своїх підкинути, якщо голодні, – сказав високим дзвінким голосом. – Пустіть, адже не втечу. – Він повернувся до Коса: – І собаку заберіть, бо зжере мене. Хотів повернути стрілки назад, бо поспішає на шість годин. – Показав на годинник із зозулями, що висів посередині стіни й цокав у шаленому темпі.

Густлік пустив Черешняка, який кульгаючи підійшов до стіни, відкрив дверцята годинника й витяг звідти бляшанку.

– Саме цей годинник його зацікавив. Мало тут інших? – бурчав, розтираючи плече.

СаакашвІлі та Кос теж пустили свого бранця.

– Якщо не секрет, – задерикувато спитав Янек, – яке діло сторонньому до наших годинників?

– Не сторонньому, – відповів незнайомець. Підняв з підлоги кашкет із шоферськими окулярами над козирком, надів його набакир. Потім, розтираючи руку, промовив:

– Разом воюватимемо.

Виструнчився, клацнув підборами й простиг руку, а коли, на мить завагавшися, Кос подав свою, відрекомендувався:

– Підпрапорщик Данило Лажевський.

– Сержант Ян Кос.

– Ку-ку, – підтвердила дерев'яна зозуля.

– Мене, якщо коротко, просто Магнето.

– Мене просто Янек. Звідки знаєш, що воюватимемо разом?

– Генерал хоче захопити міст на каналі до підходу основних сил.

Годинник, що поспішав на шість годин і п'ятнадцять хвилин, вибив п'яту – і пунктуально, як завжди, увійшов генерал, а за ним у темному танковому комбінезоні кремезний смаглявий офіцер з кучерявою, чорною, блискучою, мов вороняче крило, чуприною.

– Бачу, з командиром мотоциклістів ви вже знайомі.

– Так, навіть близько, – відповів підпрапорщик, скоса поглядаючи на Томаша.

– А це поручик Козуб, командир розвідувального патруля.

Кос мимоволі ступив півкроку назустріч, хотів був подати руку, але чорнявий не виявив бажання потиснути її, тільки суворо роздивлявся карими очима танкістів.

– Громадянине генерал, – почав Кос, – у Крейцбургу…

– Вже тебе повідомили? – Генерал прикинувся сердитим. – Не в самому місті, а на південь од нього бетонний міст.

Генерал розклав карту на прасувальній дошці, притиснув один її край холодною праскою.

– Дозвольте доповісти, – знову почав Кос.

– Щось невідкладне? – генерал насупив брови і глянув на годинника. – Кажи.

– В'язень із концтабору, який працював на заводі боєприпасів у Крейцбургу, повідомив, що есесівці дістали наказ повбивати їх перед самим визволенням. Аби вдарити по фашистах зненацька, підпільна організація теж підніме в'язнів, і вони кинуться на німців…

– Де він?

– У госпіталі. Поранений і дуже виснажений.

– Поляк?

– Німець.

– А чому есесівці повинні зволікати до останньої хвилини?

– Фабрика виготовляє бронебійні снаряди. Чотири тисячі в'язнів… Він приніс точний план. – Хлопець витяг з кишені невеличку ганчірку з накресленим планом.

Генерал, задумавшись, оглядав її, а потім розгладив долонею карту й, щоб краще лежала, притиснув її з другого боку ротмістровою конфедераткою. Окований козирок півколом ліг на Шпрее, а орел завис просто над темною плямою величезного міста.

У відчинених дверях з'явилася Лідка, але ніхто її не помітив, бо всі дивилися на карту. Нахиляючись, Черешняк одштовхнув Єленя, той дав йому стусана в бік, а Томаш, думаючи, що це заохочення до виступу, сказав те, чого недавно навчився від взводного:

– Чим швидше поб'ємо ворога, тим менше людей загине.

– Так, – кивнув генерал, вдивляючись у карту й щось міркуючи. – Так, – повторив, усвідомивши зміст солдатових слів, і зацікавлено дивився хвилину на Че-решняка. – А ти філософ, видно, весь у батька, проте маєш рацію.

Кос також підвів очі на Томаша і над його схиленою головою побачив Лідку, яка, піднявшись навшпиньки, посилала йому усмішку й поцілунок. Хлопець підніс руку на привітання. Дівчина була така сама, але водночас і якась інша. Не міг збагнути, що саме в ній змінилося. Може, зачіска інша, може, мундир краще підігнаний? У них там, при штабі, є всякі шевці, кравці…

Тим часом генерал гостро заструганим олівцем повернув на північ найдовшу чорну стрілку на карті й звернувся до офіцера:

– План операції, Козубе, залишається старий, коли не брати до уваги концтабору. Просунетесь ще на десять кілометрів уперед і форсуєте канал.

– Ясно, товаришу генерал.

– Проникнути, оволодіти, утримати до підходу наших підрозділів, – рішучим, упевненим голосом наказував генерал. – Для цієї операції виділяю самостійний розвідувальний дозор, до складу якого входить мотоциклетний взвод під командою Магнето, два важкі танки поручика Козуба і ваш екіпаж.

– Як… – затнувся Саакашвілі, ледве проковтнувши слину. – Як десантники? – видушив із себе запитання.

– Правда, я ще не казав, – Генерал поплескав понагрудній кишені, витяг конверта й подав Косові. – Ось тобі лист. Батько був на тому березі, але вже вас не застав. Залишив коробку від поморян і пішов на Щецін.

– Що залишив? – здивувався Кос і застиг з ножем у руках, яким хотів розрізати конверт.

– Коробку, – повторив генерал сміючись. – Хіба, не пам'ятаєте, як на танцювальному вечорі в Гданську збирали гроші на танк? Ще тоді Франек Віхура й Григорій Саакашвілі закохалися в таких гарних близнючок… То вони навіть фотокартки через батька прислали… – Він заходився шукати знімки в своїй планшетці.

– Новий? Нам? Де? – немов скорострільна гармата, вигукував Саакашвілі,