Чотири танкісти і пес – 3 - Януш Пшимановський
– Отож-то й є, – підтвердив Єлень. – А до того в таборах, у в'язницях люди чекають. Щогодини смерть тисячі косить, – він на хвильку задумався і згадав: – Кугель казав, ніби в цій цегельні – полонений, що втік із фабрики…
Підійшли до Шарика, який уже довгенько поглядав у їхній бік, махав хвостом, але не рухався з місця.
– Де Янек? Де Маруся? – спитав Саакашвілі.
Пес заскавчав, показав носом на палицю, даючи зрозуміти, що дістав наказ її пильнувати, а тому не має права зійти з місця.
– Ну, я її заберу, – Густлік підняв палицю. – Куди пішли?
Опустивши носа, винюхуючи свіжий слід, пес попрямував до димаря й печей.
– Можна покликати, – сказав Томаш, набираючи повітря в груди.
– Тихо! – стримав його Густлік і, скрививши по-щельмівськи обличчя, додав: – Застукаємо їх зненацька.
Усі троє засміялись і пригнулися до землі, щоб Янек не помітив їх передчасно. Шарик, який ішов попереду, раптом зупинився, піднявши передню лапу, немовби почув дичину. Не виказав себе ні звуком, тільки наїжив шерсть на хребті й люто вишкірив зуби.
Пустотливі усміхнені обличчя танкістів миттю споважніли. Вони ще нижче Пригнулися, тримаючи зброю напоготові. Ступали поволі під захистом кущів, аж поки, висунувши голови з-за пагорба, побачили фундамент димаря і печі до-випалювання цегли.
Помітили там високого чоловіка в чоботях з високими халявами, в чорному галіфе. Тримаючи в руках німецький автомат, він стояв у пробитому в печі виломі, нетерпляче поглядаючи на годинника.
Григорій і Томаш запитливо глянули на Густліка. Єлень спочатку приклав до губів палець, а потім широким помахом руки показав, що найкраще буде зайти ззаду. В хлопця стислося серце від передчуття біди. Дідько його знає, скільки таких з автоматами сидить у цегельні?…
Разом з Шариком вони відступили трохи назад і поповзли під кущами розквітлого бузку. Від ратуші долинув приглушений глибокий удар годинника. Він вибив пів на одинадцяту, сповіщаючи мешканців міста, які залишилися в живих, що починає одмірювати новий час.
Розділ II РОЗЛУКА
Янек і Маруся, обнявшися, ішли узбіччям пагорба поміж рідкими кущами, вкритими яскравою весняною зеленню. Місто лишилося далеко позаду і звідси, з висоти, здавалося дуже гарним: похмурі сірі стіни ховалися в блідо-рожевому гіллі садів; над морем червоними капелюхами широко розкинулись дахи будинків. Янек подумав, що десь між тими будинками ростуть троянди обер-єфрейтора Кугеля, і зрадів, що квіти вціліли, – ворота від шлюзу були виламані поступово, а це ослабило напір води і врятувало вулиці міста від затоплення.
Маруся, немов відчувши, що хлопець думає про неї, глянула йому в вічі й зупинилася. Янек пригорнув її міцно, поцілував. Губи дівчини були як весняний дощ – запашні й холодні.
Шарик, що гасав між кущами, негайно обернувся, гавкнув і стрибнув передніми лапами їм на груди. Висунувши рожевенький, наче шматок свіжої шинки, язик, витягував морду то до свого хазяїна, то до хазяйки- теж хотів цілуватися.
– Не заважай, Шарику, – попросила Маруся.
Янек підняв із землі палицю, поплював на неї і кинув якнайдалі. Собака побіг, вхопив палицю і хотів був принести назад, але сувора команда зупинила його:
– Сидіти на місці!
Пес присів на задніх лапах над палицею, незадоволено заскавчав, проте підкорився наказові. Маруся засміялася:
– Он як наказ виконує!
– Так, як і ми, – відповів Кос. – Уперед, вліво, вправо, кроком руш, струнко…
Янек і Маруся зустрічалися часто, тому що армія, до складу якої входили розвідники Чорноусова, нерідко діяла поряд, стикаючись флангом із польською армією. В жодному статуті не написано, яке значення на війні відіграє солдатська дружба, проте великі воєначальники охоче посилають на стикування армії або дивізії, що раніше разом брали участь у боях. В штабах цих підрозділів офіцери знають один одного,, знайомі між -собою і:командири полків, а там, де знайомство та особиста дружба, частіше буває перемога, ніж поразка.
Ось у чому й полягала таємниця зустрічі під Варшавою, під Гдинею і в Гданську, на східному й західному березі Одеру. Сержанти Кос і Вогник зустрічаються, коли воюють поруч їхні армії, але ненадовго – на день, на годину, на кільканадцять хвилин. Саме тому радість зустрічі ніколи не буває повною. Завжди вони звикли чекати, що хтось із начальства скомандує одному з них – іди, а другому – залишайся…
– Ще сьогодні напишемо обоє, – поважно сказав Янек. – Тільки-но повернемося з прогулянки. Я командуючому польською армією, а ти своєму…
– Тобі простіше: попросив дозволу на шлюб, та й годі, – із сумом відповіла дівчина. – А мені треба писати рапорт із проханням про переведення не лише до іншого підрозділу, армії, але й про дозвіл змінити батьківщину.
– Ні, це не так, – заперечив Кос. – Тепер буде інакше, ніж до війни. Зараз кордон між Радянським Союзом і Польщею буде не залізною завісою, а мостом між нашими народами. Адже ж і я ніколи не забуду про ті роки, про Юхима Семеновича, про кедрову хату в Приморському краї. Нас, тебе і мене, на обидві батьківщини вистачить…
– Але як мені писати про розлуку зі старшиною Чорноусовим – він же став для мене рідним батьком, – говорила Маруся, незважаючи на Янекові слова. – Під Волгою, на спаленій землі, залишилися жінки, тисячі людей, покалічених кулями й осколками. Хоч би які слова я написала в рапорті, вони означатимуть: я не хочу до них повернутися.
– Після цієї війни ніде, а тим більше в Польщі, не забракне людей, яким будуть потрібні твої добрі руки, твоя допомога, – тихо відповів хлопець. – А втім, – додав іще тихіше, – в твоїх словах є багато правди, проте я вже не можу уявити собі життя без тебе.
– Я також, – прошепотіла Маруся.
– Отже, треба написати рапорти. Ще сьогодні.
Хвилину стояли мовчки. Війна привчила їх вирішувати справи, від яких залежало життя або смерть людей, але ж більш прості: там ворог – тут друг, там ганьба – тут слава, там фашизм – тут воля. В бою не залишалося місця на сумніви, а подробиці вирішували накази.
– Усміхнись, – попросила Маруся.
Слова й погляд, що їх супроводив, були мов вітер, вони прогнали хмари з Янекового чола. Він усміхнувся і, схопивши Марусю за руку, потяг її за собою. Весело сміючись, побігли трав'янистим узбіччям до цегельні. Вогник накульгувала, бо той позичений чобіт був трохи завеликий.
Коли зупинилися попід товстим, пощербленим снарядами димарем, біля довгої, зарослої бур'яном печі з
