Слідопит, або Суходільне море - Джеймс Фенімор Купер

— Це слушно, і він має вірити вам, хоч я все-таки вважаю, що більшість доріг до пекла проходять суходолом. Море, як казала бідолашна Бріджіт,— це своєрідне «місце очищення», і що далі від берега, то далі від спокус. Сумніваюся, чи можна так сказати про всі ваші озера?

— Припускаю, що міста й селища ведуть до спокус, а от наші озера оточені лісами, і такий храм щодня закликає тебе поклонятися Всевишньому. Погоджуюся також, що не всі й не завжди люди однакові навіть тут, у пущі: так, різниця між мінгом і делаваром не менш очевидна, ніж різниця між сонцем та місяцем. І все ж я радий, друже Кепе, нашому знайомству, вже хоча б з тої причини, що ви можете сказати Великому Змієві про те, що є озера з солоною водою. Ми з ним відколи познайомилися, то й разу не було, щоб у чомусь розійшлися поглядами, і коли могіканин хоч наполовину вірить мені так, як я йому, то він чимало дізнався від мене про життя білої людини й закони природи; мені здається, що жоден червоношкірий ще не вірив так щиро, як того хотів би чесний чоловік, і в існування великих солоних озер, і в те, що річки можуть текти у зворотному напрямку.

— А це тому, що ви беретеся за речі не з того краю,— поблажливо кивнувши, промовив Кеп.— Ви міркуєте про озера й пороги так, наче про корабель, а про океан, його припливи та відпливи,— як про човен. Тому ні Гостра Стріла, ні Змій і не мають сумніватися у тому, що ви їм кажете про те й інше, хоча, правду сказати, мені самому якось трудно проковтнути байку про суходільні моря, а ще трудніше,— про те, що є прісноводі моря. Я вирушив у таку далеку мандрівку почасти, щоб власними очима побачити і самому скуштувати тієї водиці, а почасти, щоб зробити послугу Магнітикові й сержантові, хоч той був лише чоловіком моїй сестрі, зате Магнітика я люблю, як рідну доньку.

— Ну, ви помиляєтеся, дуже помиляєтеся, друже Кепе, коли недооцінюєте хоч би в чому, силу провидіння,— ревно заперечив Слідопит.— Ті, що сидять по містах та селищах, мають обмежені й несправедливі гадки щодо сили Всевишнього, але ми, хто, можна сказати, живе у самій його присутності,— це стосується передусім білошкірих — дивимося на речі інакше. Червоношкірий теж має свої думки з цього приводу, так воно й має бути, навіть якщо ці думки не зовсім такі, як у християн; і то не біда. Одначе багато чого перебуває тільки у владі провидіння, і ці солоні та прісні озера теж. Я не беруся і не можу дати пояснення всім цим речам, але думаю, що обов’язок усіх — вірити в них. Як па мене, то я належу до тих, котрі вірять, що та сама рука, яка створила прісну воду, могла створити й солону.

— Ну, годі-бо, добродію Слідопите,— перепинив його, не без деякого запалу, Кеп.— Пам’ятаючи заповіді нашої істинної й мужньої віри, я ніколи па морі не відвернуся від того, хто потрапив у біду, хоча я й звик перед наближенням морського урагану покладатися більше на міцність рей та на вдало поставлені вітрила, ніж на молитву. Проте я не забуваю, що нерідко ми — просто безпорадні смертні, і сподіваюся, що відплачую, де належить, уклоном па уклін. Все, що я хочу сказати, а це можна легше відчути, ніж висловити, як самі знаєте, є просто натяк на таке: оскільки я звик бачити воду у великих мірках солоною, то бажав би покуштувати її, перш ніж повірити, що вона прісна.

— Всевишній дав солонці оленям, а людині, як білошкірій, так і червоношкірій,— живодайні джерела, щоб вона гамувала свою спрагу. І нерозумно було б вважати, ніби не в його владі сотворити озера чистої води на заході та нечистої води — на сході.

Сувора простота Слідопитових слів викликала у Кепа, незважаючи на його педантичну самовпевненість, глибоке почуття поваги, хоча йому й не дуже до смаку було повірити в те, що він багато років поспіль заперечував як неможливе. Не маючи бажання поступитися і водночас почуваючись неспроможним вести далі суперечку з людиною, що виставляє проти тебе докази, до яких ти зовсім не звик, та ще й з такою силою правди і вірогідності, він був уже радий якось змінити тему розмови.

— Ну, гаразд, гаразд, друже Слідопите, давайте на цьому облишимо нашу суперечку, — запропонував Кеп. — А що сержант вислав вас, аби ви послугували нам провідниками до озера, ми зможемо покуштувати воду, лиш як дістанемося до неї. Тільки затямте мої слова: я не кажу, що не може бути прісної води на поверхні — вона буває прісна зверху іноді й в Атлантичному океані поблизу гирл великих річок; але будьте певні: я вам покажу, як куштувати воду з глибини в кільканадцять сажнів, що вам ніколи й не снилося, і тоді ми дізнаємося про неї більше.

Провідника влаштовувало, певно, полишити речі, як є, і розмова перемкнулася в інше річище.

— Ми не так уже й переоцінюємо свої здібності,— зауважив по короткій хвилі Слідопит,— і добре знаємо, що ті, що живуть у містах, коло моря...

—...на морі,— поправив Кеп.

— «На морі», коли так хочете, друже,— ті мають кращі можливості, ніж ми отут, у хащах. Проте ми знаємо своє покликання; воно у нас, я б сказав, природне, не зіпсоване пихою та марнотою. Скажімо, я маю хист до стрільби з рушниці та до вишукування слідів та ще полювання й розвідництва; і, хоча крім цього я ще орудую остями та веслом, проте жодним з цих двох умінь я не пишаюся. А он той юнак, Джаспер, що балакає із сержантовою дочкою,— одмінне створіння. Він, я б сказав, диха водою, мов та риба. Індіяни та французи на північному березі Онтаріо прозвали Джаспера за його виняткові здібності у цій справі Прісною Водою. Що й казати, він краще звладає з веслом і тросами, ніж з багаттям на лісовій стежці.

— Щось має таки бути в оцих здібностях, про які ви кажете, врешті,— сказав Кеп.— Ось хоч оце багаття: повинен визнати, воно мене, попри весь мій морський вишкіл та досвід, збило