Слідопит, або Суходільне море - Джеймс Фенімор Купер

— То це ви і є той друг, якого мій батько обіцяв вислати нам назустріч?!

— Якщо ви дочка сержанта Дангема, то й сам великий пророк делаварів[10] не мовив ніколи яснішої істини.

— Я — Мейбл, а там, за деревами, сховалися мій дядько Кеп і тускарора, котрого звуть Гостра Стріла. Ми й не розраховували, що зустрінемо вас ще до берегів озера.

— Мені приємніше було б почути, що вашим провідником є якийсь прямодушніший індіянин,— зауважив Слідопит.— Не люблю я тускарор: надто далеко вони зайшли від могил своїх пращурів, щоб завжди пам’ятати Великого Духа. До того ж, Гостра Стріла — честолюбивий вождь. А Червнева Роса з ним?

— Так, його дружина супроводжує нас. І яка вона тільки покірна та лагідна!

— Та до того ще й віддана, чого не скаже про Гостру Стрілу той, хто його добре знає. Ну, та поки ми йдемо дорогою життя, доводиться миритися з усім, що посилає нам провидіння. Ніде правди діти: вам у провідники міг би потрапити й хтось гірший, ніж цей тускарора, хоча в його жилах забагато мінгової крові, як на друга делаварів.

— Якщо так, то, може, це щастя, що ми зустрілися? — промовила Мейбл.

— У кожному разі, ніякого нещастя в тім нема: адже я дав слово сержантові провести його дочку до залоги живою і здоровою, хай навіть ціною свого життя. Ми розраховували, що зустрінемося з вами неподалік водоспаду, де захована наша пірога; але потім подумали, що не зашкодить пройти кілька миль назустріч, щоб стати в пригоді, коли треба. І добре, що пішли, бо сумніваюся, щоб Гостра Стріла був із тих, хто може подолати таку бистрінь.

— А ось і дядечко з тускаророю, тож тепер обидва наші загони можуть з’єднатися,— радо промовила Мейбл.

Побачивши, що нарада була дружня, Кеп і Гостра Стріла вирішили й собі підійти до співрозмовників. Мейбл у кількох словах переповіла їм усе, що сама довідалася від невідомих, після чого вже всі разом рушили до тих двох, котрі все ще лишалися біля багаття.

РОЗДІЛ II

Природи син! Докіль ти сам

Не осквернив святий свій храм,

Піднісши ниций дар.

Ти— володар земних красот

І трон твій досягнув висот,

Вознісшися до хмар.

Джон Вільсон. «На відвідини Гайленд Глен»

Могіканин продовжував собі їсти, хоча другий білий підвівся й чемно скинув капелюха перед Мейбл Дангем. Був це повний здоров’я і мужній з виду молодик, одягнений хоч і далеко не так строго професійно, як її дядько, та все ж так, що можна було впізнати людину, призвичаєну до води. А в ті часи справжні моряки складали осібний клас, відокремлений від решти людства; їхні судження, щоденна мова та одіж так само вказували на фах, як думки, говірка та вбрання турка вказують на його мусульманство. Хоча Слідопит був у розквіті сил, Мейбл зустріла його зі спокоєм, який пояснювався, очевидно, тим, що вона скріпила свої нерви для перемовин; та коли її очі зустрілися з очима молодика, який підвівся від багаття, вони опустилися під захопленим поглядом, яким, вона бачила чи уявляла, що бачила, він привітав її. З них кожне насправді відчуло взаємний потяг, який звичайно пробуджують у юних і щиросердих однаковий вік, взаємна привабливість та новизна обстановки.

— Оце і є ті друзі,— промовив, обдаровуючи Мейбл чесною усмішкою, Слідопит,— яких ваш достойний батько вислав вам назустріч. Це великий делавар, який на своєму віку зазнав і шани, і прикрощів. Його індіянське ім’я цілком пасує вождеві племені, а що його не завжди легко вимовити тому, хто не знає мови делаварів, ми для зручності переладуємо його по-нашому і назвемо його Великий Змій. Але не подумайте, ніби цим ім’ям ми хочемо підкреслити, що він підступний понад міру, властиву кожному червоношкірому, — зовсім ні: ми цим лише підкреслюємо, що він мудрий та хитрий, як і личить воїнові. Гостра Стріла добре знає, що я хочу сказати.

Поки Слідопит виголошував своє звертання, індіяпи пильно й статечно дивилися один на одного, а потім тускарора виступив наперед і звернув до іншого індіянина безперечно дружнє слово.

— Люблю спостерігати, — продовжував Слідопит,— як двоє червоношкірих вітаються в хащах. Для мене це, добродію Кепе, так, ніби я бачу, як віддають один одному дружній салют кораблі в океані. Та мова про воду нагадала мені про мого юного друга Джаспера Вестерна, який дещо тямить у цих справах, оскільки він усе своє життя провів на Онтаріо.

— Радий познайомитися з тобою, друже,— сказав Кеп, від щирого серця тиснучи руку молодому прісноводому матросові,— хоча тобі дечого ще треба повчитися, беручи до уваги ту школу, яку ти пройшов. А це моя небога Мейбл — я зву її Магнітиком з причини, про котру вона нізащо в світі не здогадається, хоча ти, можливо, досить освічений, щоб відгадати, коли якось претендуєш на знання компаса.

— Причину неважко відгадати,— промовив молодий чоловік, мимоволі спрямовуючи погляд своїх гострих очей па враз сполум’яніле личко дівчини,— і я певен, що той стерновий, якому дороговказом служитиме ваш Магнітик, ніколи в житті не сяде на мілину.

— Ого! Ти, як бачу, не тільки чув, а й знаєш, як користуватися деякими термінами морського вжитку, хоча загалом, либонь, ти у своєму житті більше бачив зеленої води, аніж синьої.

— То не диво, що ми вряди-годи пересипаємо свою мову слівцями, вживаними на березі: адже нам рідко коли випадає втратити його з поля зору хоч на двадцять чотири години.

— Тим гірше, хлопче, тим гірше для тебе. Морякові дуже рідко слід бачити землю і то з якнайдальшої відстані. А там,— тільки по щирості, добродію Вестерне,— мабуть, довкола вашого озера так чи інак земля.

— А хіба, дядечку, довкола океану не «так чи інак земля»? — жваво втрутилася Мейбл, боячись передчасного вияву характерного догматизму, чи то пак — педантизму, старого моряка.

— Ні, дитино, саме навпаки: це океан так чи інак навколо землі! І я це завжди товкмачу, хлопче, тим, що на суходолі. Всі вони перебувають, так би мовити, посеред океану, навіть не підозрюючи того; живуть, небораки, і