Слідопит, або Суходільне море - Джеймс Фенімор Купер

— Глянь, Солона Вода,— переможно сказав Індіянин, вказуючи одночасно на просвіт серед дерев,— багаття блідочолих.

— Клянусь Всевишнім, чолов’яга має рацію! — буркнув Кеп. — Он вони, порозвалювалися собі спокійнісінько і жеруть, немовби в каюті трипалубника.

— Гостра Стріла має рацію лише наполовину,— шепнула Мейбл,— бо там двоє індіян і тільки один білий.

— Блідочолий,— промовив тускарора, показуючи два пальці,— червоношкірий,— показуючи один.

— Ну, звідси не скажеш, хто з вас має слушність, а хто ні,— втрутився Кеп. — Один з них на сто відсотків білий, та ще й гарний молодець, жвавий та вельми статечний; інший — червоношкірий настільки, наскільки фарба та природа могли його таким зробити; а третій оснащений тільки наполовину — ні бриг, ні шхуна.

— Блідочолий,— повторив Гостра Стріла і підняв два пальці.— Червоношкірий,— і показав одного пальця.

— Певне, так воно і є, дядечку, бо індіянинове око, здається, ще не схибило й разу. Та нині треба хутчій дізнатися — друзі вони чи вороги. Чого доброго, ще французи.

— Один окрик одразу пояснить нам усе,— промовив Кеп.— Тільки стань ось за це дерево, Магнітику, а то коли б замість відповіді негідники не пальнули бортовим залпом. Зараз я з’ясую, під яким прапором вони плавають.

Дядько приклав - долоні рупором до рота і тільки хотів був видобути обіцяний окрик, як Гостра Стріла перепинив його, розладнавши інструмент помахом руки.

— Червона людина — могіканин,— промовив тускарора.— Добре. Блідочолі — інгізи[5].

— Божественні вісті! — прошепотіла Мейбл, якій не дуже до смаку була кривава сутичка у темній глушині.— Ходімо ж хутчій до них, дядечку, й оголосимо себе друзями.

— Добре,— погодився тускарора.— Червоношкірий — холодний і знати; блідочолий — запальний і стріляти. Хай скво[6] піде.

— Що-о? — вигукнув приголомшений Кеп — Щоб мій Магнітик пішов у розвідку, а ми, два здорових гевали, стояли в дрейфі[7] й спостерігали, як то він причалюватиме до берега? Якщо я погоджусь на це, то...

— Дядечку, та мудріше й не придумати,— перепинила його щира дівчина.— Я аніскілечки не боюся. Жоден християнин не наважиться стріляти, побачивши жінку, яка простує до нього. А крім того, моя присутність буде запорукою миру. Тож хай буде так, як запропонував Гостра Стріла, і все буде гаразд. Вони ще й досі нас не запримітили, тому моя поява не зчинить серед них переполоху.

— Добре! — відказав Гостра Стріла, відверто схвалюючи відважність Мейбл.

— Це не по-моряцькому,— заперечив було Кеп.— Але тут, у лісі, хто його знає... Коли ти гадаєш, Мейбл...

— Та що ви, дядечку, я переконана, що нема ніякої причини боятися, та й ви тут поруч — захистите, коли що до чого.

— Ну, добре, візьми тоді пістоля...

— Ні, краще покластися на свою юність і тендітність,— відказала дівчина, усміхаючись, й густо зашарілася від хвилювання.— Найкращий захист для жінки перед лицем чоловіків-християн — це кликати їх на захист. Я ніколи не мала справи зі зброєю і хочу все життя обходитися без неї.

Дядько більше не заперечував, і Мейбл, отримавши застережливі настанови тускарори, зібралася з духом і вирушила сама до людей, що сиділи біля багаття. Хоч серце дівчини й калатало в тривозі, проте вона ступала впевненим кроком, і ніщо, здавалося, не виказувало її вагань. У лісі панувала мертва тиша, бо ті, до кого підходила Мейбл, були настільки зайняті вдоволенням свого великого природного апетиту, себто голоду, що не могли й на мить відірвати своїх очей від тієї важливої справи, якою були зайняті. Проте, коли дівчина, підійшовши до багаття футів[8] на двісті, раптом наступила на суху гілку, яка ледь чутно хруснула, індіянин, що його Гостра Стріла охарактеризував як могіканина, та другий супутник — той, чия особа була такою двозначною, скочили на ноги зі швидкістю думки. Обидва кинули погляди па рушниці, що стояли обперті об дерево, але, побачивши дівочу постать, навіть не потяглися до зброї. Індіянин щось промовив своєму товаришеві, а потім знову сів і, ніби нічого й не трапилося, спокійно продовжував собі їсти. Тим часом білий навпаки — полишив вогнище і попрямував назустріч дівчині. Коли він підійшов ближче, Мейбл побачила, що матиме справу з людиною одного з нею кольору шкіри, хоч убрання його було такою дивовижною мішаниною одежі двох рас, що треба було підійти ближче, аби переконатися в тому, хто він і що він. Зовні він був людиною середніх років, з відкритим, чесним та простодушним обличчям, яке не можна було назвати гарним і яке тієї ж миті переконало дівчину, що їй ніщо не загрожує. І все ж вона зупинилася, підкоряючись законові власних звичок (якщо не законові природи), який не дозволяв їй за обставин, що в них вона зараз опинилася, надто вільно йти назустріч невідомому іншої статі.

— Не бійтеся нічого, молода жінко,— промовив мисливець, бо, судячи з одягу, за когось іншого його не можна було прийняти.— Ви натрапили у цій глушині на християн і таких, які вміють належно обійтися з кожним, хто схильний до миру й справедливості. Мене вельми добре знають усі в цих краях; може, одне з моїх імен і ваших вух сягнуло. Французи та червоношкірі по той бік Великих озер називають мене La Longue Саrabine — Довгий Карабін, а могікани — це справедливе і чесне плем’я, власне, залишки від нього — Соколиним Оком, тоді як солдати й лісовики по цей бік озер звуть мене Слідопитом, позаяк ще не траплялося й разу, щоб я не відшукав один кінець сліду, коли мінг[9], а чи друг, що потребував мене, стояв на іншому кінці сліду.

У цих словах не було хвастощів, а тільки чесна впевненість людини, яка добре знала, що, хоч яким би ім’ям її називали, червоніти за свої вчинки їй не доведеться. На Мейбл його слова подіяли, мов блискавка. В ту мить, як дівчина зачула його останнє прізвисько, вона аж сплеснула в долоні і палко повторила це слово:

— Слідопит?!

— Так мене називають, молода жінко, проте не кожен лорд заслужив хоч наполовину свій титул так, як я своє прізвисько; хоча, коли казати правду, я дужче пишаюся з того, що