"Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький

Зілов схопив Леонова, за плечі й почав його трясти.

— Порядок, Костику, порядок! Нехай Доктор знає наших!

— Чекай-но, — відбивався Леонов. — Дай заховати рацію.

— Знову дрижаків хапаєш? Та кинь ти, їй-богу!

В цю мить Аксьонов постукав у кухонні двері їхньої дачі.

Вирвавшись з обіймів напарника, Леонов схопив рацію і став запихати її під розкладушку. Зілов спокійно дочекався, поки він її сховав, і неквапливо пішов на кухню.

— Хто там? — спитав він впевненим голосом господаря.

— Дмитро Петрович дома? — спитали з-за дверей.

— Він поїхав у Москву, — відповів Зілов. — Буде завтра годині о дванадцятій.

Голос за дверима помовчав і спитав:

— Ви не змогли б передати йому листа від сина?

— Краще зробіть це самі завтра, — сказав Зілов.

— Це неможливо, — почулося з-за дверей. — Я вночі вилітаю за кордон.

Зілов згадав, що хазяїн дачі чекав листа від сина, подумав, що не взяти листа не можна — це було б підозрілим хамством, — і відкинув защіпку.

До кухні зайшов добре, навіть чепуристо одягнутий чоловік років тридцяти п'яти. Зілов трохи відступив убік, щоб пропустити його і причинити двері, але наступної миті він уже лежав долілиць з викрученими за спину руками. Через кухню якісь люди побігли в кімнату, де був Леонов.

«Що в таких випадках рекомендує робити інструкція самбо? — гарячково згадував Зілов. — Ага, удар ногами». Зібравши всі свої сили, він навмання різко двигнув ногою вбік. Удар прийшовся в повітря, і одразу ж ногу його боляче притисли до підлоги.

— Опір марний, — почув він спокійний голос. — Beceнін, обшукай його і зв'яжи.

Чиїсь меткі умілі руки обмацали його, витягли з кишені штанів пістолет.

За годину їх привезли в Москву, і Аксьонов почав допит.

Першим він допитував Леонова, який здавався йому податливішим. І він не помилився. Леонов одразу ж розповів усе: і про свого батька-втікача, і про матір-кравчиху, і навіть про свою наречену з Вітебська, яка так і не стала його дружиною. Розповів він і про те, як їх завербували і як Зілов ударив його в обличчя, коли після приземлення він запропонував йому поїхати в Сибір і заховатися. Він одверто заявив, що без Зілова взагалі загинув би одразу ж.

— Зілов, той знає всього більше від мене, — сказав він. — Ще в школі він був на першому місці, і начальство його поважало.

— Звідки він, Зілов, з полонених?

— Ні, родом він з міста Осиповичі, це кілометрів за сто від Мінська.

— Хто його батьки?

— Він казав, що його батько — залізничник і нібито в перші дні війни добровільно пішов до Червоної Армії, а про матір його нічого не знаю.

— Вона жива?

— Здається, жива. Я одного разу бачив, як він посилав поштою гроші комусь в Осиповичі, можливо, якраз матері і послав.

— Хто готував ваші документи?

— Є там такий спец, Щукін його прізвище.

— Він з полонених?

— Не знаю… — Леонов хотів було розповісти про Щукіна те, що він розповів Зілову, але зметикував, що це не піде йому на користь, і змовчав.

— Хто такий Доктор?

— Старший лейтенант Фогель, начальник, школи і начальник зв'язку.

Аксьонов з бридливою цікавістю дивився на хлопця, що сидів перед ним: у нього від страху одвисла нижня губа, і він щохвилини підправляв її рукою. «Сутужно в них з кадрами, — думав Аксьонов, — якщо вони змушені покладатися на таку шушваль». І продовжував допит:

— Диверсії у ваше завдання входили?

— Про них казали, але завдання не дали. Поки що ми проходимо по першому відділу — лише розвідка.

— Зілов на рації сам працює?

— Може, але погано. Радистом при ньому офіціально вважаюсь я.

— Шифр знаєте обидва?

— Так, але я шифрую дуже повільно.

Коли Леонова уже виводили, він раптом обернувся і крикнув:

— Нас розстріляють?

Аксьонов йому не відповів. Леонова так гойднуло, що конвойний змушений був підхопити його під лікоть.

— Шмаркач! — вголос сказав Аксьонов, коли двері за Леоновим запилились.

Привели Зілова. Він сів на стілець, спокійно оглянув кабінет і зупинив холодний, вичікувальний погляд на Аксьонові. Але той починати допит не поспішав. Скільки вже їх, отаких, різних і всяких, за війну побувало перед ним! Були й сильні натури, з якими доводилося немало морочитись, перш ніж вони, внутрішньо спустошені, перетворювались на покладливих і боягузливих, канючили пощади. Аксьонов уже знав, що сила таких тримається тільки на їх особистому характері і важливо відшукати в цьому характері головну слабину. Тоді вся фанаберія облітає з людини, і вона опиняється голою сама перед собою. За всю війну йому лише один раз довелося мати справу з ворожим агентом, який справді керувався цілком ясними і міцними ідейними переконаннями. Це був годованець з білогвардійської емігрантської родини, якому, як кажуть, з молоком матері прищепили звірячу ненависть до Радянської влади, до більшовиків, до всього, що викинуло на задвірки родину блискучого офіцера почту його величності. Але хоч яким небезпечним був той тип, Аксьонов поводився з ним, якщо можна так висловитися, з шанобливою цікавістю. Дивлячись зараз на Зілова і ще не почавши допиту, Аксьонов уже знав, що цей хлопець всього лиш з характером, і, мабуть, сильним. І що йому доведеться поморочитися з ним терпляче і довго, щоб «збунтувати» його зсередини.

— Прізвище, ім'я, по батькові? — спитав Аксьонов.

— Зілов Сергій Петрович, —