"Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький

— Еге. Викликав він мене, щоб перевірити, чи знаю я свій документ, години півтори ганяв. Питання за питанням і все з шпилькою. Ну, що вже що, а документи я знав назубок. Розумів: у цьому наш головний рятунок від лиха. І раптом він питає: «А з яким почуттям, з якими думками ти будеш там дивитися в очі людям?» Я здивувався, але відповів, що буду дивитися як на своїх ворогів. А він і каже: «Тоді ти відразу ж і провалишся. Люди побачать у твоїх очах ненависть і запідозрять недобре. А ти ж їм земляк, бойовий товариш для військових і захисник для цивільних». Я навіть засміявся. Гарний, кажу, захисник. Тоді він раптом питає: «Отже, ти розумієш, що ти зрадник свого народу і своєї країни?» Тут я, брате мій, прямо тобі скажу, не добрав розуму, що йому відповісти. Ловить мене, бачу, а на що ловить — не втямлю. А сам дивиться на мене так, ніби щось кисле з'їв і йому гидко на все дивитись. І на закінчення порадив про все це подумати, щоб правильно поводитись тут. Прийшов я в гуртожиток і став думати. І скажу тобі, нічого приємного на думку мені не спадало. Ну справді, хто ми з тобою, якщо так підходити?

— А мені він цього не казав, — обізвався Зілов. — Взагалі цей Щукін мені не до душі. Очі злі, бігають наче в злодія. Про нього я навіть з Доктором говорив, але той лише розсміявся. Не твоє, сказав, діло. Щукін, мовляв, золотий спеціаліст по документах. Коли повернемось, ти про цю розмову з ним обов'язково розкажи Доктору або комусь і вищому. Щось не подобається мені ця розмова.

— Ну, а справді,— не відставав Леонов, — хто ми з тобою?

— І зануда ж ти! — сердито сказав Зілов. — Повернемось, і більше я разом з тобою і кроку не ступлю. Доктор попереджував мене, що голова в тебе мов кватирка: що туди залетить, те й вилетить. Ну, якщо вже так припекло, я поясню тобі, хто ми такі. Весь світ розділився зараз надвоє: з одного боку цілі народи і з другого — також цілі народи. Людина — піщинка. І де вона крутиться, ця піщинка, з того чи з цього боку, — однаково. Одні служать там, інші — тут. А ми з тобою тут несемо службу для тієї сторони. От і вся історія, а тепер гайда до бісової мами спати. Вранці будемо добувати інформацію…

Для початку вони вирішили фіксувати товарні поїзди, які проходили повз селище, і старатися побачити, що вони везуть.

Вранці пішли в сосновий перелісок, що був поряд із станцією, і хотіли влаштувати тут свій спостережний пост, але, постоявши трохи, передумали. Люди швидко й діловито йшли стежиною на станцію і назад, і стояти тут, на очах у всіх, було небезпечно; сісти на землю — виглядало б неприродно: стояла ще холодна погода, і земля була мокра.

— Ходімо туди, — наказав Зілов і показав на станцію, де в чеканні поїздів на перонних лавах сиділи люди. Леонов, що інстинктивно боявся людей, почав було заперечувати, але Зілов, не слухаючи його, пішов уперед.

І як тільки вони сходами піднялися на платформу, їх побачив Аксьонов. Неможливо пояснити чому, але в ту ж мить він вирішив — вони! Затамувавши хвилювання, Аксьонов відійшов у глиб платформи і, вдаючи, ніби вивчає розпис поїздів, стежив за солдатами. Попередня підозра підтверджувалась: зовнішність одного з них збігалася з описом. Солдати сіли на лаву, на якій уже сиділи дві жінки і підліток. Аксьонов гарячково чекав, що робитимуть солдати. А що як вони сядуть у поїзд, який іде на Москву? Або поїдуть на Раменське? А якщо зійдуть на якій-небудь станції по дорозі? Ймовірних ситуацій було немало. Та в обох напрямках пройшло по кілька поїздів, а солдати ще сиділи на лаві. В Аксьонова виникло побоювання, що вони можуть помітити його і звернути увагу на те, що він теж пропускає поїзди. Він сів у електричку, яка йшла до Москви, і через три хвилини вийшов на наступній зупинці — Кратово. Тут чергував Весенін. Аксьонов підійшов до нього і тихо сказав:

— По-моєму, вони на Сорок другому, сидять на пероні, друга лава від початку платформи по ходу поїзда з Москви. Сядемо разом у наступний поїзд. Ти там вийдеш, а я проїду до Раменського і буду повертатися наступною електричкою. Сяду в останній вагон і стоятиму на задній площадці. Якщо вони залишаться на платформі, ти цей поїзд пропустиш, а я доїду до станції Отдих і звідти надішлю Загорського, він тебе змінить. Сам я їхатиму з Загорським і знову проїду до Раменського і назад. Якщо вони сядуть у поїзд, рушай за ними невідступно…

Отак вони й снували біля платформи Сорок другий кілометр аж до другої години дня, коли Зілов і Леонов підвелися з лави і подались назад на свою дачу. За ними пішов Весенін. У воєнний час селище було безлюдне, і йти непоміченим за двома до краю настороженими ворожими розвідниками було нелегким завданням. Та Весенін провів їх до самого будинку. Тепер звідси і горобець не вилетить непоміченим…

Леонов налагоджував рацію, а Зілов писав донесення. До двадцятої години, коли вони за розкладом мали вийти в ефір, лишалося близько години. Зілов квапився, а повідомлення у нього не виходило: воно було занадто довге і малоконкретне. За той час, що вони пробули на платформі, мимо них до Москви промчало дев'ять товарних составів, але тільки на одному вони ясно побачили прикриті брезентом танки й гармати. У Зілова свербіли руки всі состави заповнити цілком конкретним вантажем, але цього разу він все ж вирішив виконати головну вимогу інструкції про донесення: жодного слова домислу. Байдуже, навіть простий перелік поїздів виглядав цілком ефектно. Він став зашифровувати донесення.

Рівно о двадцятій нуль-нуль Леонов послав в ефір позивні «Зілле». Передачу радіодонесення було закінчено о двадцятій десять. Потім Леонов прийняв відповідь «Сатурна».

«Вітаємо з початком