"Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький
В цей час Зілов і Леонов снідали. Півгодини тому господар дачі попередив їх, що він до завтра поїде в Москву, і попросив обережніше поводитися з вогнем. Вони бачили, як він пішов на станцію і першим же поїздом поїхав.
— Хай живуть дипломати, які доручають своїм старим стерегти московські квартири і дачі! — сміявся Зілов, висипаючи на стіл розмочені сухарі, цілу банку консервованого м'яса.
— Так у нас добре все вийшло, що аж не віриться, — підхопив Леонов, — Доктор — голова. Він же завжди твердив нам: нічого особливо страшного з вами не станеться, треба тільки бути обережними.
— Йолоп ти, — фиркнув Зілов. — Та ти з своїм Доктором без мене зразу б засипався.
— Що правди, то правда, — добродушно і цілком щиро погодився Леонов.
— Зараз ми будемо спати, — сказав Зілов. — А ввечері розгорнемо рацію і пошлемо привіт Доктору…
О двадцять першій годині десять хвилин на стіл Безпалова лягло таке повідомлення:
«О двадцятій нуль-нуль службою контролю в підмосковній зоні Рязанської залізниці встановлено, що в ефір вийшла короткохвильова радіостанція. Працювала шифром протягом семи хвилин, хвиля 29,5. Запеленгувати не встигли. Спостереження продовжуємо».
Зілов і Леонов шифром передали в «Сатурн» аж надто коротке донесення:
«Все гаразд. Приступаємо. Зілле».
Умовний підпис і найменування цієї агентурної точки — «Зілле» — утворювалися з перших складів їхніх прізвищ.
— Зіллечка запрацювала, — посміхаючись сказав Зілов, коли Леонов вистукав ключем донесення.
Потім вони перейшли на прийом і через кілька хвилин записали відповідь:
«Вас прийняли відмінно. Поздоровляємо. Чекаємо за розкладом. Доктор».
— Напевне зараз помчав наш Доктор доповідати самому Мюллеру, а може й Зомбаху, — задумливо сказав Зілов. — Не жарт для них, що їхні люди осіли в самісінькій Москві.
Заховавши рацію, вони лягли на свої розкладушки.
— Щось спати не хочеться, — зітхнув Леонов.
— Спати! — наказав Зілов. — Ми завтра повинні бути в формі. Працювати треба.
Радіорепродуктор у кухні почав передавати вечірнє зведення Інформбюро. Вони стали слухати. З фронту нічого особливого не було. Очевидно, Доктор мав рацію, коли говорив, що росіяни вичерпали всі свої сили в зимовому наступі під Москвою. Але наприкінці зведення було передано повідомлення, що зацікавило їх. Було сказано, що, за даними Центрального статистичного управління, підприємства, евакуйовані в східні райони країни, минулого місяця випустили стільки продукції, скільки до війни випускала вся промисловість Радянського Союзу.
Коли зведення закінчилось і заграла музика, Леонов тихо сказав:
— Сила все-таки — наша Росія-матінка…
— А ти й повірив? — насмішкувато спитав Зілов. — Передають всілякі казочки для агітації таких дурнів, як ти.
Вони надовго замовкли, але заснути не могли.
— Де сила, так це у Гітлера, — сказав Зілов. — Легко сказати, вся Європа на нього працює! Ти тільки подумай, Європа!
— А чого ж він Москву не взяв? — задав Леонов запитання, якого так не любив Доктор і на яке завжди відповідав з лайкою, на зразок того, що не з твоїм поросячим мозком зрозуміти стратегію фюрера або щось подібне.
Зілов спокійно сказав:
— Тут, я гадаю, німці маху дали. Не врахували нашої зими, а до холодів узяти Москву не встигли. Ти ж сам бачив, у якій одежині їхали на фронт їхні солдати. Сміх, та й годі: валянки-солом'яники!
— А чому ж Доктор — стратегія, стратегія!
— Звичайно, тепер якась-то стратегія у них, будь певен, приготована, — переконано сказав Зілов. — Генерали у Гітлера, будь здоров, своє діло знають. Поживемо — побачимо. Ми ж з тобою насправді ні хріну не знаємо. Товчемо одно: Москву не взяли, Москву не взяли. А може, Гітлер хоче так війну виграти, щоб Москва сама навколішки стала. Пам'ятаєш, як говорив про це в лекції полковник з двома хрестами?
— Пам'ятаю, — тихо відповів Леонов. — А тільки й тут Москва не спить і теж, будь певен, знає, як і що. Пам'ятаю, на Новий рік ми на радіотренуванні слухали промову Калініна? «Ми впевнені в перемозі!» — сказав він. Твердо так сказав. Мені аж страшно тоді стало.
Зілов засміявся:
— Чого-чого, а страху тобі не позичати. У тебе його на десятьох вистачить.
— Я тобі ось що скажу, — Леонов трохи підвівся на постелі.— Коли я ще в своєму місті жив, ми з дружком, з Генкою Кузакіним, спекуляцією промишляли і мали справу з одним німецьким майором. Ще тільки осінь починалася. Так от майор ще тоді казав нам, що Гітлер — Париж — це добре, а що Гітлер — Москва — це капут.
— Ну то й що ж? — розізлився Зілов. — Боягузи й маловіри є і в них.
Помовчавши трохи, Леонов спитав несподівано:
— Скажи, а хто ми з тобою?
— Як це хто? — Зілов не зрозумів ходу думок напарника, — Оперативні агенти «Сатурна». Ти що, зрікаєшся, чи як?
— Навіщо мені зрікатися? — Леонов знову помовчав і продовжував: — Хочу тобі сказати одну річ. Якраз напередодні нашого вильоту була в мене розмова з тим типом, що документи нам виписував.
— Це із Щукіним,