У чорних лицарів - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

- А... це ви, Домантович! А з вас, знаєте, непоганий товариш. Невже я стільки проспав? Тільки зараз відчув, як зголоднів...

- То покваптесь, бо всі наші вже відвечеряли. А бар через оту кляту лекцію теж буде закрито.

Домантович присів на порожнє вже ліжко капітана і делікатно відвернувся, поки Сомов одягався.

- Ну ось я і готовий... Можемо йти. Стривайте, а як бути з отим крихіткою? - Сомов кивнув у бік ліжка, на якому, повернувшись обличчям до стіни, лежав здоровань.- Він же теж, мабуть, не вечеряв? А лишитися без вечері отакому...

Домантович лише махнув рукою.

- На Середу знов найшло, - пояснив він вже на східцях.- То хлопець як хлопець, трохи, правда, похмурий і не дуже гомінкий, а людей, проте, не цурається... Інколи ж просто не підступи. Або скажений такий, що під руку не потрапляй, або міни під його ліжко підкладай - не побачить і не почує. Повернеться до всіх спиною і лежить, втупившись очима в стінку. Занудився, мабуть. Де ж таки, з отакою силою і без діла! Йому б сокиру в руки та ліс валити або шаблюку та в чисте поле... Ех, впихнули нас у цю кам'яницю, чорти б вас усіх забрали, і сиди! Чекай, поки перепхнуть ще кудись. Мов стадо відкупленої худоби, з якою ради собі не дадуть, так вона дійшла...

Коли Домантович і Сомов прийшли в їдальню, тут уже нікого не було. Застиглі боби з тушонкою в'язли в зубах, залишали на піднебінні неприємну плівку, і Сомов з насолодою запивав їх ріденькою, але ще теплою кавою.

- Ну що ж, пішли на розправу? - звернувся Домантович.

- Ви гадаєте, що буде розправа?

- А ви сподівалися, що сутичка з Протопоповим на бійці й закінчилася?

- Ну, хай буде, що буде, - рішуче кинув Сомов і попрямував до дверей.

Виїжджаючи до Мюнхена, Гончаренко дуже скептично ставився до побоювань Нунке, що в групу колишніх власовців пробрався радянський агент. Один процент проти дев'яноста дев'яти, що це не так, і не більше шансів, що Гончаренкові пощастить з ним зв'язатися, передати відомості про себе, поінформувати про діяльність школи біля Фігераса. Проте і на цей один процент він зважував, будуючи дорогою план своїх майбутніх дій: категорично заявивши про свій намір повернутися на батьківщину, він тим самим ніби подасть сигнал про себе і водночас посіє розбрат серед членів групи. Будь-що її розколоти і цим не дати школі "лицарів благородного духу" одержати таке значне поповнення, як ці власовські головорізи.

І тепер, ідучи на лекцію якогось Бломберга, він був радий, що матиме змогу відразу побачити всю групу, можливо, й посперечатись де з ким.

Гончаренко поглянув у північний бік подвір'я і побачив у прочиненому вікні обличчя Хейендопфа.

"Отже, в разі нової бійки з Протопоповим підмога буде..." - промайнуло в голові.

- Доброго вечора! - привітався Гончаренко-Сомов, підходячи до гурту.

Відповіло лише кілька голосів. Решта непривітно, спідлоба позирнула на ловака. Той з безжурним виглядом пройшов повз два ряди лав і сів на краєчку останньої.

Подвір'ям до гурту наближався Протопопов, пропускаючи поперед себе довготелесого чоловіка в цивільному костюмі, що висів на ньому, мов на вішалці.

- Рекомендую, панове, - пан Чорногуз! Гер Бломберг, про виступ якого було оголошено, сьогодні не зміг прийти, - сповістив Протопопов і, похнюпивши голову, примостився на одному з двох стільців, що стояли позад маленького столика.

Пан Чорногуз не належав до тих промовців, що відразу здатні захопити аудиторію і які влучним і до місця сказаним дотепом вміють знов збудити інтерес слухачів, коли увага присутніх вже стомлена. Він говорив гладко, чисто, але без піднесення, оскільки, мабуть, повторював цю промову не один раз.

Уже з перших слів промовця стало зрозуміло, до чого він веде: пан Чорногуз, виявилося, приїхав вербувати добровольців у загони українських націоналістів, що гуртують свої сили для "небом благословенної" боротьби з більшовизмом.

Докладно і туманно промовець говорив про успіхи, що їх нібито вже досягли загони, які прилучилися до боротьби, всіляко вихваляв населення Західної України, яке буцімто останнім куском хліба готове поділитися, останню сорочку зняти для своїх визволителів.

Сомов уважно спостерігав за аудиторією. Пози присутніх, відверті позіхання, приглушене шепотіння між сусідами - все свідчило про те, що промовця слухають краєчком вуха, а то й зовсім не слухають.

Пожвавішали слухачі лише тоді, коли пан Чорногуз зачепив матеріальний бік справи. З його слів виходило, що кожен офіцер, залежно від звання, одержуватиме таку ж платню, як і в німецькій армії.

Половина (в доларах) переказуватиметься на особистий рахунок у банк, половина видаватиметься радянськими чи німецькими грішми на руки. Ті, хто негайно дасть згоду вступити в загони, одержують заохочувальну премію в розмірі ста доларів.

Цей розділ промови присутні слухали з напруженою увагою. Річ у тому, що в казармах азартна гра набула розмірів стихійного лиха. Грали в карти, доміно, шашки, навіть в городки і неодмінно на гроші. Тому з колись награбованого, а потім проданого гроші і цінності лишилися лише у небагатьох "щасливчиків", яким таланило в грі. Решта перебивалася позичками, продажем обмундирування та іншим дрібним "бізнесом".

А тут обіцяють негайну премію за згоду! І цілих сто доларів! Було над чим подумати...

На кінець промови Чорногуз приготував найпереконливіший аргумент: безперспективність для переміщених пристойно влаштуватись на будь-яку роботу. Пославшись на свій власний досвід, він розповів, як в часи колективізації емігрував у Польщу, потім у Францію, як довелось йому в пошуках долі об'їхати мало не всенький світ і