Дияволи з "Веселого пекла" - Ростислав Феодосійович Самбук

… Бонне спустився на перший поверх, Клюпфель, замкнувши пса, рушив за ним. Задзвонив телефон, і Кноль узяв трубку. Вислухавши, доповів:

— «Фольксвагена» з номером вісімнадцять — триста сорок один на станції не було!

Бонне втупився у Клюпфеля. Той мовив іронічно:

— А ви не припускаєте, що дружина висадила їх у селищі? Я ж казав, вона збиралася зазирнути у магазини…

Комісар нічого не відповів. Стояв напроти Клюпфеля, бачив, як той не може приховати торжества, і думав, що сьогодні вони програли і що взагалі пошук ускладнюється — відтепер Ангель і Грейт знають: поліція натрапила на їхній слід, і вживуть заходів, аби замести його.

Хетель залишив автомобіль на платній стоянці і пішов до ресторану «Райський куточок» пішки. Навіть пишномовна назва не рятувала цю паскудну харчівню, і Хетель подумав, що з задоволенням залишив би, коли б мав, у темнуватому залі пекельну машинку, аби поцокала трохи і рвонула під три чорти — і шахраюватого хазяїна-макаронника з Рима, і бруднуваті столики, і підозрілих відвідувачів. Так їм і треба, якщо не поважають свої шлунки і задовольняються кухнею сеньйора Модзолетті!

Та все ж ішов і знав, що їстиме і бульйон, який нагадував сечу, і жорсткі, мов підошва, лангети. Таких він не їв навіть у тюрмі, там йому подавали те, що замовляв, та й узагалі в тюрмі служили непогані хлопці, котрі, як і всі, любили гроші і з якими завжди можна було домовитися.

Зітхнув і подумав, що все-таки на волі краще, і біс з ними, лангетами Модзолетті, зрештою, він їстиме їх лише вдруге і, дай боже, востаннє.

Пан бібліотекар чи, як він сам себе називав, хранитель рукописів зальцбурзького архієпіскопства, Георг Ціммер ще не з'явився, і Хетель зайняв його улюблений столик — у кутку, де взимку не продувало, але звідки видно усю площу перед рестораном.

Георг Ціммер любив їсти не поспішаючи і роздивляючись, що робиться на вулиці. Власне, під час обіду та вечері він тільки й спілкувався з зовнішнім світом. Усе своє свідоме життя пан Ціммер проводив наодинці з книжками і був цілком задоволений своєю долею. До жінок ставився байдуже і жодного разу не всміхнувся навіть найвродливішій офіціантці «Райського куточка» Еммі, яка ось уже три роки постійно обслуговувала його.

Георг Ціммер над усе в світі ставив стародавні манускрипти, а серед їх авторів не було жінок, — і це визначало від початку й до кінця його лінію відносин із жіноцтвом. І до грошей бібліотекар був байдужий. Платні йому цілком вистачало на найкращу їжу в «Райському куточку», а також на костюм раз на два роки та різні дрібниці. Квартиру мав службову — кімнату над підвалом, де зберігалися рукописи. Це задовольняло і адміністрацію, яка економила на платні сторожу, і його — коли б не прогулянки до «Райського куточка», Георг Ціммер тижнями не виходив би з замка.

Здавалося, завоювати довір'я Ціммера неможливо. Та все ж слід було або добирати ключ до нього, або зовсім прибрати старого — іншого виходу ні Ангель, ні Грейт не бачили, бо в одній із кімнат нинішнього книгосховища Штайнбауер у свій час обладнав тайник.

Усі троє — Ангель, Грейт і Хетель — обговорювали варіант за варіантом, відкидаючи їх. Ідеальним було б, звичайно, увійти до Ціммера в довіру, дістати ключ і вночі, коли старий спить, розкрити тайник і вивезти золото. Вдень у підвали соватися безнадійно: у Ціммера четверо чи п'ятеро помічників, туди-сюди швендяють різні любителі старовини, яким навіть запах пергаментів, певно, приносить задоволення.

Ангель і Грейт безвиїзно сиділи в Альт-Аусзее, маленькому містечку під Зальцбургом, де у Хетеля була приватна школа. Мешкали в Хетелевому особняку — ніхто не знав про них, крім старої служниці та Петера — есесівця, охоронця і правої руки Хетеля, який колись служив під началом штурмбанфюрера і мало не молився на нього.

Повідомлення про те, що поліція натрапила на їхній слід в Австрії, не на жарт схвилювало Ангеля. Особливо розлютився він, коли дізнався, що детективи приїжджали на двоколірному «крайелері», котрого вони з Грейтом брали напрокат. І все через полковникову пихатість. Грейт, коли побачив «крайслера», мало не вмер — остання модель, саме така, про яку мріяв. Обійшов навколо автомобіля, сів за кермо і не захотів виходити. Ангель підрахував, що за прокат «крайслера» доведеться платити вчетверо дорожче, ніж за «фіат» чи «фольксваген», та Грейта наче гездь укусив. Заявив уперто:

— Я доплачу свої, коли ви вже такий скупий! І ось маєш…

Ангель, правда, не знав, яку роль відіграв «крайслер» у їхньому викритті, та диму без вогню не буває, і поліцейські недарма підкотили до «Чорного дрозда» на двоколірному красені. Слава богу, що хазяйка готелю вчасно розкусила цих суб'єктів.

Фрау Клюпфель відвезла їх тоді до автобану, де вони зупинили попутну машину і доїхали до Зальцбурга. Там пересіли в таксі, на якому дісталися до села по сусідству з Альт-Аусзее. Фрау Клюпфель за цей час подзвонила Хетелеві, і той зустрів їх у бірхалле. Звідси до приватної школи Хетеля — десять хвилин їзди. Дочекалися темряви, аби жодні цікаві очі не побачили, що у власника школи гості. Зрештою, коли б хто-небудь і підгледів, також не страшно — до Хетеля іноді заїжджали старі товариші, та й репутацію мав в окрузі солідну, але береженого, кажуть, і бог береже. Саме тому вони одразу вирішили, що Ангелю і Грейту не варто висовувати носа з будинку і що бібліотекарем повинен зайнятися сам Хетель.

Наступного ранку він поїхав до Зальцбурга. Ні в кого не могло викликати жодної підозри те, що директор школи цікавиться бібліографічними рідкостями, і він цілий день просидів, гортаючи сторінки манускриптів і приглядаючись до Ціммера та його співробітників.

За два дні Хетель більш-менш вивчив розташування приміщень книгосховища і встиг познайомитися з його працівниками. З кількома заводив розмову про Ціммера і переконався, що всі з повагою ставляться до шефа й схильні не