Дияволи з "Веселого пекла" - Ростислав Феодосійович Самбук
Бонне зітхнув.
— І ім'я, і врода!.. Шкода, що такий пуп'яночок може зав'янути у цій норі.
— Влітку тут багато туристів, — заперечила дівчина, — і буває весело…
— У тебе сьогодні вільний вечір? — Погляди, які дівчина кидала на нього, підказали комісарові, що навряд чи варто церемонитись із нею.
Покоївка завагалась. Озирнулася на «крайслер», знов зиркнула на Бонне.
Комісар торжествував: весь час він чекав, чи не зацікавиться хтось машиною. Дівчина обійшла клумбу й зазирнула в «крайслер». Хазяйка готелю не могла бачити того — в цей час вона вже була в коридорі, і Бонне, вигадавши, що забув щось у «крайслері», поспішив до покоївки, аби розпитати її наодинці.
— Сьогодні до мене приїхали родичі… — почала дівчина непевно.
— Часом не в цьому «крайслері»?
— Звідки ви знаєте?
Бонне не дав їй отямитись:
— Пан Йоахім Вейзенфельс з другом? Які ж вони ваші родичі!
Дівчина не збентежилась:
— Хіба це має значення?
— Правда, — погодився Бонне. — Але справа в тому, що в цьому «крайслері» приїхали ми!
— З Едгаром?
«Едгар?.. Мабуть, так тепер звуть полковника…» — подумав комісар. На всяк випадок відповів невизначено:
— Він чекає на вас…
— Міг би давно приїхати, — надулася дівчина.
— Ти вже справді скучила за ним?
Дівчина грайливо опустила вії.
— З ним весело…
— Едгар завжди був справжній мужчина! — мовив Бонне грубувато. — Поїдеш з нами до нього?
— В Якобсдорф? — вихопилось у дівчини, але одразу вона зіщулилась, глянула недовірливо і навіть з острахом. Та Бонне дивився відкрито й доброзичливо. Це заспокоїло її. — Не кажіть тільки фрау Вессель… Вона з'їсть мене!
— Ти попередиш фрау Вессель, що дома щось трапилось, і чекатимеш нас за поворотом. Мабуть, не треба, аби вона все знала…
— Сьогодні мало відвідувачів, і фрау Вессель упорається сама. Де ж вона?
— Показує моєму колезі кімнату.
— Я піду і домовлюся з нею.
Але тепер Бонне не міг одпустити від себе дівчину ні на секунду. Мовив тоном, що виключав заперечення:
— Чекай! Вони зараз спустяться… — Пропустив покоївку до залу. — Ти вийдеш перша і чекатимеш на нас…
Дівчина кивнула і заходилася прибирати столики. Бонне взяв газету й сів біля стойки. Грюкнули двері, і Кноль мовив голосно:
— Гарна кімната, і в мене нема заперечень…
Бонне відклав газету.
— Ви ж знаєте мої смаки. Коли вам подобається, мені й поготів. — Стежачи краєчком ока за покоївкою, що несла порожні кухлі, додав: — Спека… Оце скупатися б в озері…
Поставивши кухлі, покоївка перегнулася через стойку до хазяйки. Мовила прохально:
— У мене до вас, фрау…
— Ну? — перебила її фрау Вессель. — Але якщо твоєму батькові знову потрібні…
— О-о, ні, фрау! Матері щось погано, і я змушена посидіти з нею… Серце! І фельдшер сказав, що…
— Не одне, то інше. Вам аби огинатися.
— Але відвідувачів зовсім мало, і я думаю…
— Вона думає! Краще б ти працювала. Та заради твоєї матері…
— Спасибі, фрау Вессель, — зраділа дівчина. — Якщо їй полегшає, я одразу повернусь. — Скинула фартух і наколку, повісила у шафу. — Мати буде вдячна вам.
Дівчина ледь помітно зиркнула на Бонне і вислизнула з залу.
Комісар для годиться посидів ще з хвилину. Потягнувся і перепитав інспектора:
— То як вам моя пропозиція?
— Купатися? З радістю.
— То й добре… — Бонне повернувся до фрау Вессель. — Якщо нас шукатимуть…
— Вони зачекають тут.
— От і добре. Коли у вас обід?
— З четвертої до п'ятої.
— Ми не забаримося, — пообіцяв комісар.
Розмарі чекала на них за рогом. Бонне встиг попередити Кноля, і той загальмував, угледівши дівчину. На жаль, він не знав, як проїхати до Якобсдорфа, й почав дипломатично:
— Ці сільські дороги настільки одноманітні, що я ніяк не можу зорієнтуватись, де нам ліворуч, а де прасто…
— Розмарі знає тут кожну стежку, — підбадьорив його Бонне, — і з її допомогою… — Асфальтована стрічка завертала до озера. Просто вела дорога, присипана щебінкою. — Нам туди? — вказав на путівець.
— Так… — дівчина знизала плечима. — Але як ви дістались сюди з Якобсдорфа?
— В об'їзд… — туманно пояснив Кноль, але Розмарі цього вистачило.
— Це ж далеко, а навпростець лише тридцять кілометрів.
— А дорога!.. — буркнув Кноль.
Вони проминули село, і Бонне поклав руку інспекторові на плече, пропонуючи зупинитись. Повернувся до Розмарі.
— Досить жартувати! — мовив жорстко. — Ми з поліції!
Дівчина схопилася за ручку дверцят.
— Що вам від мене треба?
— Ми можемо передати твою справу поліції, яка займається мораллю, — пояснив Кноль, — та, якщо ти допоможеш нам…
— Зараз ти покажеш будинок, де мешкають Вейзенфельс і Едгар, — рішуче сказав Бонне.
Дівчина замислилася.
— Фрау Вессель звільнить мене…
— Ми не викажемо! — пообіцяв Кноль.
— Вона дуже хитра, — похитала головою Розмарі, — і бачить усіх наскрізь…
— Ну, — підбадьорив дівчину комісар, — тобі також пальця в рота не клади. Сьогодні ти обкрутила її так…
Розмарі посміхнулась: завжди приємно хоч на хвилину відчути себе вищим за сильних світу цього.
— Я дам вам адресу, а ви відпустите мене.
Бонне мало не зареготав: хитрість, що межує з наївністю. Взяв дівчину за лікоть:
— Ти не вийдеш з машини, поки ми не дозволимо.
— Добре, — раптом погодилась дівчина. — Якобсдорф, Зеештрассе, сімнадцять. Будинок Клюпфелів… Але що вчинив Едгар?
— Невже це тебе справді хвилює? —
