Серед дикунів Нової Гвінеї - Микола Миколайович Міклухо-Маклай

що маяло на голові, у волоссі тубільців красувалися червоно гарячі квіти китайської троянди; за «сагю» заткнуто галузки з червоно-жовтим листям різних видів колеусу. При кожному русі всі ці прикраси маяли й справляли блискучий своєрідний ефект. Тубільці, які прийшли по мене, сказали, що унан уже горить і що треба негайно йти. Накинувши на себе мисливську амуніцію та захопивши дещо на сніданок, я рушив у супроводі строкатого почту.

Пройшовши ближчою стежкою в ліс і підходячи до узлісся, я почув шум, схожий на плюскіт водоспаду, маса води якого то збільшується, то зменшується. Вийшовши з лісу, я побачив за сотні кроків, коло самої землі, смугу вогню, яка віддалялася від нас, лишаючи по собі чорні обгорілі сліди унану та купи легкого попелу. Стовпи диму здіймалися коло Горенду, далеко на південний захід, коло самого краю біля Бонгу і з другого боку на схід за Гумбу, коло берега річки Габенеу. Пожежа тільки починалась, і ми розташувалися в затінку на узліссі. Я почав снідати, тубільці курили й жували бетель. За три чверті години вогонь відсунувся від узлісся приблизно на півмилі через північно-східний вітер, який гнав дим у протилежний від нас бік.

Ми пішли спаленою галявиною, що була зовсім не такою рівною, як я собі уявляв: уся вона, скільки я міг сягнути оком, була вкрита купинами футів з п'ять заввишки та приблизно футів з десять або дванадцять діаметром коло основи. Ці купини, неоднакові завбільшки, складалися із землі та дрібного каміння. Вони походять, мабуть, від земляних споруд Maleo[46]. В лісі також є такі купини, але рідше.

Ми підійшли кроків на десять до лінії вогню, і кожний з нас обрав собі купину для спостереження Отак, рівнобіжно до вогневої лінії, утворився цеп мисливців, які стежили за рухом полум'я і готові були напасти на здобич. Пожежа то збільшувалась, то зменшувалася; час від часу ціла стіна буро-білого диму здіймалась до неба, і полум'я великими язиками неслося на вітрі; іноді полум'я майже згасало, запона диму розривалася, відкриваючи краєвид далеких-далеких гір і сусіднього лісу. То раптом дим стовпом знімався вгору, рухався, лягав, і полум'я тонкими гадючками крутилося над почорнілою землею. Тубільці, стоячи у войовничих позах, тримаючи луки й стріли в лівій руці, а в зігнутій правій списа над плечем — вістрям уперед, уважно стежили за рухом полум'я, бажаючи кожний першим відкрити ворога. Кілька хлопчиків, років десяти — п'ятнадцяти, з мініатюрними луками й списами також стояли трохи віддалік від батьків і були за яскравий приклад того, як наука папуаського життя передається з покоління в покоління. Сухий унан тріщав, спалахував, падав, іноді порив вітру гнав маси диму на нас; легкий попіл трави влітав нам у ніс та рот, змушуючи чхати й кашляти. Іноді вогонь, немов спантеличений, кидався на всі сторони, повертався назад і додавав духоти до спеки й без того палючого сонця.

Дуже стомившись, я просто-таки заснув би навстоячки, коли б, у міру того як вогонь відходив, голос сусіднього вартового не нагадував мені, що треба йти вперед. Після тягучих двох годин ми дійшли до протилежного боку. Наша лінія зійшлася з стрічною лінією; очі тубільців, уважно досліджуючи почорнілу галявину, нічого не знаходили, і коли останні стебла спалахнули й потім дрібним дощем попелу розлетілися в повітрі, я почув від ближчого мисливця невтішне «буль арен» — свині нема. Ми зійшли з своїх купин; кілька жителів Гумбу, які утворювали протилежну лінію, теж сказали, що нічого не бачили.

Я спинив одного з них, в якого за спиною висіла нова для мене тварина, схожа на великого щура. Я почав роздивлятись її: волосся було цікаве тим, що скидалось на плоскі голки, хоч і еластичні. Вони були частково обсмалені, так само як ноги та морда, а висолоплений язик трохи обвуглився. Тварина, мабуть, задихнулася від диму.

Я розглядав її гострі зуби, коли раптом крик тубільців, що відійшли набік: «Буль, буль!» — змусив мене обернутися. За сотню кроків, лавіруючи між численними списами, які звідусіль устромлялися в землю, бігла велика свиня. Я вихопив рушницю-двостволку з рук тубільця, який тримав її, поки я розглядав нову для мене тварину. Підпустивши свиню кроків на двадцять, я вистрілив. Куля пробила їй груди, але нижче від серця. Свиня похитнулася, проте кинулася вбік і пробігла повз мене. Я знову прицілився і розтрощив їй задню ногу. Свиня спинилася на кілька секунд, але, бачачи мій наступальний рух, знову відбігла на кілька кроків. Видобувши револьвер, я почав підходити. Тварина, підіймаючи верхню губу й показуючи добрячі ікла, глухо ричала.

З кожним пострілом я підходив ближче і спинився кроків за шість від свині, яка звалилася набік, але іноді все ще спиналася й показувала ікла. Тубільці, надбігши, не дали мені часу вистрілити; один списом пробив їй бік, другий спис пролетів мимо, а одна з трьох стріл («палам», з широким плоским бамбуковим кінцем) встромилася в шию тварини. Свиня мала ще стільки сили, що кількома рухами звільнилася від списа та стріли, кінець якої лишився в рані. Бажаючи порішити її, я підійшов з протилежного боку, дарма що мисливці кричали мені, щоб я не підходив, і, добравши моменту, устромив свого довгого ножа по руків'я їй у бік, трохи позаду передньої кінцівки. Струмина теплої крові заюшила мені руку, і тварина зовсім звалилася. Тубільці, які оточили нас, одностайно визнали свиню моєю і почали вихваляти моє «табу» та мене самого.

Далекі крики сповістили про те, що можна сподіватися ще на здобич. Я знову зарядив рушницю. Мисливці один за одним пішли, роздратовані першою невдачею. А я, знайшовши зручну купину, сів і почав чекати. Віддалік почулися крики: «Буль, буль, буль!» Голоси здалека закликали мене. Потім тубільці повернулись і розповіли мені, що там було ще дві свині, але вони втекли, бо не було мене й мого «табу». Партія людей з Бонгу прийшла