Три мушкетери - Олександр Дюма

— Я вже казав вам, добродію, — відповів Планше, — що пікардійця можна пізнати тільки в дії; до того ж, я тут у своїх рідних місцях, а це додає мені хоробрості.

Знову підостроживши коней, вони, не зупиняючись, доскакали до Сент-Омера. В Сент-Омері, не випускаючи про всяк випадок з рук вуздечок, подорожні дали коням перепочити, тут же на вулиці нашвидку попоїли й помчали далі.

Кроків за сто до в'їзду в Кале Д'Артаньянів кінь упав і не піднявся: кров полилася в нього з ніздрів і з очей. Залишався, правда, кінь Планше, але він став як укопаний, і годі було примусити його зрушити з місця.

На щастя, як ми вже сказали, мандрівники були за якихось сто кроків од міста; покинувши коней на дорозі, вони побігли до порту. Планше показав Д'Артаньянові на дворянина, що разом зі слугою також прямував до міста, випередивши їх не більше, ніж на п'ятдесят кроків.

Наші подорожні швидко наздогнали дворянина, хоч він і поспішав не менше за них. Ботфорти в незнайомця були запорошені, і він нетерпляче розпитував, чи не можна цієї ж хвилини виїхати до Англії.

— Не було б нічого простішого, — відказав капітан шхуни, готової до відплиття, — але сьогодні вранці надійшов наказ нікого не випускати в море без спеціального дозволу пана кардинала.

— Я маю такий дозвіл, — мовив дворянин, виймаючи з кишені папір. — Ось він.

— Хай його підпише комендант порту, — відповів капітан, — і моє судно до ваших послуг.

— Де мені знайти коменданта?

— В його заміському будинку.

— Де цей будинок?

— За чверть милі від міста. Його видно звідси; бачите, он там, біля горбочка, дах під черепицею.

— Дуже добре, — сказав дворянин.

І разом зі слугою він попрямував до будинку коменданта.

Д'Артаньян і Планше пішли слідом за незнайомцем, пропустивши його кроків на п'ятсот уперед.

За містом Д'Артаньян наддав ходи й наздогнав дворянина у невеличкому гайку.

— Добродію, — мовив Д'Артаньян, — ви, здається, дуже поспішаєте?

— Надзвичайно, добродію.

— Мені дуже прикро, — вів далі Д'Артаньян, — але я теж поспішаю і хотів би вас просити про послугу.

— Про яку саме?

— Пропустити мене вперед.

— Це неможливо, — відповів незнайомець. — Я проїхав шістдесят миль за сорок чотири години, і мені конче треба завтра опівдні бути в Лондоні.

— А я проїхав ту саму відстань за сорок годин, і мені треба бути в Лондоні завтра о десятій ранку.

— Дуже шкода, добродію; я приїхав першим і не пройду другим.

— Дуже шкода, добродію; я приїхав другим, але пройду першим.

— За наказом короля! — сказав дворянин.

— За власним бажанням! — сказав Д'Артаньян.

— Мені здається, ви просто шукаєте приводу для сварки.

— Тисяча чортів! Чом би й ні?

— Чого вам треба?

— Ви хочете знати?

— Авжеж.

— Гаразд! Мені потрібен дозвіл, який є у вас і якого немає в мене, дарма що він мені позаріз необхідний.

— Певно, ви жартуєте.

— Я ніколи не жартую.

— Уступіться з дороги!

— Не уступлюся.

— Мій хоробрий юначе, я розіб'ю вам голову. Гей, Любене! Мої пістолети!

— Планше, — сказав Д'Артаньян, — візьми на себе слугу, а я розберуся з паном.

Дужий і спритний, Планше, який після перших своїх подвигів ще й посміливішав, схопив Любена, кинув його на землю й поставив коліно йому на груди.

— Робіть свою справу, пане, — мовив Планше, — я вже свою зробив.

Дворянин вихопив шпагу й кинувся на Д'Артаньяна; але він натрапив на сильного супротивника.

За три секунди Д'Артаньян тричі поранив його, примовляючи при кожному ударі шпагою:

— Це за Атоса! Це за Портоса! Це за Араміса!

Після третього удару дворянин упав як підкошений. Д'Артаньян вирішив, що супротивник убитий або принаймні непритомний, і схилився над ним, аби забрати дозвіл, та тільки-но він простяг руку, щоб обшукати пораненого, як той, стиснувши з останніх сил в руці шпагу, вдарив його вістрям у груди.

— Це для вас!

— А це — за мене! Останній — на закуску! — люто вигукнув Д'Артаньян, завдавши незнайомцеві четвертого удару шпагою в живіт.

Дворянин заплющив очі й знепритомнів.

Д'Артаньян вивернув кишеню, куди, як він бачив, подорожній поклав дозвіл на виїзд, і забрав його собі. Дозвіл був виписаний на ім'я графа де Варда.

Потім, востаннє глянувши на вродливого юнака, якому було не більше двадцяти п'яти років і який лежав тепер безтямний, може, й мертвий, Д'Артаньян зітхнув, подумавши про примхи долі, що змушують людей убивати одне одного задля інтересів інших, чужих і незнайомих, котрі часто-густо навіть уявлення не мають про їх існування.

Та незабаром його думки урвав Любен. Він щосили кликав на допомогу.

Планше схопив його за горло.

— Добродію, — сказав він, — поки я так триматиму цього бевзя, він, я певен, не закричить; але тільки-но відпущу, він знову залементує. Я впізнаю в ньому нормандця, а нормандці страх які затяті.

Справді, хоч як міцно стискав Планше горло Любенові, той все одно поривався кричати.

— Стривай, — мовив Д'Артаньян.

І, витягши носовичка, він заткнув Любенові рота.

— А тепер, — запропонував Планше, — прив'яжімо його до дерева. Зробивши цю справу на совість, вони перенесли графа де Варда ближче до його слуги, а що вже сутеніло й обидва — поранений та зв'язаний — лежали в лісі, то було ясно: вони пробудуть тут до ранку.

— Не гаймо часу, — звелів Д'Артаньян, — швидше до коменданта!

— Але ж ви, здається, поранені? — спитав Планше.

— Пусте! Треба поспішати; рану ми перев'яжемо згодом; до того ж, по-моєму, вона зовсім легка.

І обоє квапливо подалися до будинку шановного чиновника. Йому доповіли про прихід графа де Варда. Д'Артаньяна ввели до кабінету.

— У вас є дозвіл, підписаний кардиналом? — спитав комендант.

— Так, добродію, — відповів Д'Артаньян, — ось він.

— О, він цілком справний і навіть з вказівкою сприяти вам, — зауважив комендант порту.

— Воно й зрозуміло, — відповів Д'Артаньян. — Я — один із найближчих помічників кардинала.

— Схоже на те, що його високопреосвященство хоче комусь перешкодити дістатися до Англії.

— Так, одному беарнському дворянинові, Д'Артаньяну, який виїхав з Парижа разом з трьома своїми приятелями, маючи намір добутися до Лондона.

— Ви знаєте його особисто? — спитав комендант.

— Кого?

— Та цього Д'Артаньяна.

— Якнайкраще.

— Тоді назвіть його прикмети.

— Залюбки це зроблю.

І Д'Артаньян якнайдокладніше змалював портрет графа де Варда.

— Його хтось