Три мушкетери - Олександр Дюма
Не встигли друзі обмінятися кількома фразами, як прийшов слуга пана де Тревіля й передав Арамісові великий конверт з печатками.
— Що це? — спитав Араміс.
— Наказ про відпустку, яку ви, добродію, просили в пана де Тревіля, — відповів слуга.
— Я не просив ніякої відпустки.
— Мовчіть і беріть, — обізвався Д'Артаньян. — Ось вам, друже, півпістоля за клопоти, — мовив він до слуги. — І перекажіть панові де Тревілю, що пан Араміс щиро дякує за увагу. Можете йти.
Слуга низько вклонився і вийшов.
— Що це означає? — спитав Араміс.
— Зберіть усе, що вам знадобиться для двотижневої подорожі, і йдіть за мною.
— Але я не можу виїхати з Парижа, не дізнавшись принаймні… Араміс замовк.
— Що сталося з нею, чи не так? — докінчив його думку Д'Артаньян.
— З ким? — спитав Араміс.
— З тією жінкою, що була у вас, з хазяйкою вишиваної хусточки.
— Хто вам сказав, що в мене була жінка? — вигукнув Араміс, збліднувши.
— Я бачив її.
— І ви знаєте, хто вона?
— Здогадуюсь.
— Ну, — сказав Араміс, — якщо ви вже стільки знаєте, то чи не відомо вам, принаймні, що сталося з цією жінкою?
— Гадаю, вона повернулась до Тура.
— До Тура? Так, це цілком імовірно; схоже на те, що ви її справді знаєте. Але як могла вона вирушити до Тура, не сказавши мені жодного слова?
— Бо вона боялася, щоб її не арештували.
— Чому ж вона не написала мені?
— Боялася вас цим скомпрометувати.
— Д'Артаньяне, ви повертаєте мене до життя! — вигукнув Араміс — Я вважав себе зневаженим, обдуреним. Я був такий щасливий знову побачити її! Я навіть мріяти не смів, що вона ризикуватиме своєю свободою через мене, бо подумайте самі, з якої іншої причини вона могла приїхати до Парижа?
— З тієї самої, з якої ми сьогодні мусимо їхати в Англію.
— Що ж це за причина? — спитав Араміс.
— Коли-небудь ви дізнаєтесь про це, Арамісе; а тим часом я насмілюся взяти приклад зі скромності «племінниці богослова».
Згадавши, яку нісенітницю він розповідав колись своїм друзям, Араміс усміхнувся.
— Ну що ж, Д'Артаньяне, коли вона й справді поїхала з Парижа і ви в цьому певні, то мене теж більше нічого тут не затримує, їдьмо! Ви сказали, що ми рушаємо…
— Передовсім до Атоса, і якщо ви йдете зі мною, то поспішіть, будь ласка, бо ми вже й так змарнували чимало часу. До речі, попередьте Базена.
— Базен іде з нами? — здивувався Араміс.
— Можливо. В усякому разі не завадить, щоб він пішов з нами до Атоса.
Араміс покликав Базена й звелів йому збиратися до Атоса.
— Ну що ж, ходімо, — сказав він, приготувавши в дорогу плащ, шпагу та всі три свої пістолети й марно шукаючи в шухлядах бодай якийсь завалящий пістоль. Переконавшись, що грошей немає, він вийшов слідом за Д'Артаньяном, розмірковуючи, як це сталося, що молодий гвардієць не тільки не гірше за нього знав, хто та жінка, яка скористалася з гостинності Араміса, а й набагато краще був обізнаний з тим, куди вона поділася згодом.
Вже на порозі Араміс поклав руку на Д'Артаньянове плече і, пильно глянувши на друга, спитав:
— Ви нікому не розповідали про неї?
— Нікому в світі.
— Атосові й Портосові також?
— Я не сказав їм жодного слова.
— Це добре.
Заспокоєний, Араміс рушив за Д'Артаньяном, і невдовзі вони прийшли до Атоса.
Друзі застали його серед кімнати, з відпусткою в одній руці й листом од пана де Тревіля в другій.
— Чи не скажете, що означають ця відпустка і цей лист? Мені тільки що їх принесли! — спитав здивований Атос.
«Мій любий Атосе, я був би дуже радий, якби ви відпочили тижнів зо два, як цього потребує ваше здоров'я. Можете поїхати на води у Форж або кудись-інде, куди самі схочете, тільки швидше одужуйте.
Відданий вам
Тревіль».
— Ця відпустка і цей лист, Атосе, означають лише те, що вам треба негайно рушати зі мною в дорогу.
— На води в Форж?
— Туди або кудись в інше місце.
— Для служби королю?
— Королю або королеві; хіба ми не слуги їх величностей? Тут до кімнати ввійшов Портос.
— Тисяча чортів! — вигукнув він. — Ну й дивина: відколи це мушкетерам стали надавати відпустки, про які вони не просили?
— Відтоді, як у них з'явилися друзі, що стали робити це за них, — відповів Д'Артаньян.
— Он як… — пробурмотів Портос — Тут, здається, запахло новинами?
— Авжеж, ми рушаємо в дорогу, — сказав Араміс.
— Куди? — запитав Портос.
— Слово честі, я не знаю нічого, — признався Атос — Спитай у Д'Артаньяна.
— В Лондон, панове, — пояснив Д'Артаньян.
— В Лондон! — вигукнув Портос — А що ми робитимемо в Лондоні?
— Цього я не маю права вам сказати, панове; ви мусите повірити мені на слово.
— Але для подорожі в Лондон потрібні гроші, — зауважив Портос, — а їх у мене немає.
— І в мене, — сказав Араміс.
— І в мене, — додав Атос.
— А в мене вони є, — мовив Д'Артаньян, вийнявши з кишені торбинку й поклавши її на стіл. — Тут триста пістолів; хай кожен візьме по сімдесят п'ять — цього цілком вистачить на дорогу до Лондона і назад. А втім, я ладен присягнути: всі ми до Лондона не доїдемо.
— Чому?
— Бо, можливо, дехто з нас відстане по дорозі.
— Отже, ми вирушаємо в похід?
— І навіть у дуже небезпечний, мушу вас попередити.
— Маєш! — вигукнув Портос — То коли вже ми ризикуємо життям, я б хотів принаймні знати, в ім'я чого це робиться.
— І тобі від цього полегшає? — спитав Атос.
— І все-таки, — сказав Араміс, — я згоден з Портосом.
— А хіба король має звичку пояснювати вам свої накази? Ні; він просто говорить: панове, в Гасконі або у Фландрії точаться бої; рушайте туди — і ви рушаєте. В ім'я чого? Ви навіть не замислюєтесь над цим.
— Д'Артаньян має слушність, — зауважив Атос — Ось наші три свідоцтва про відпустку, які ми дістали від пана де Тревіля, і ось триста пістолів, які ми дістали невідомо від кого. Рушаймо
