Грає синє море - Станіслав Володимирович Тельнюк

Коні бігли швидкою риссю, вершників, одвиклих од верхової їзди, трясло немилосердно, тільки татари—єдичкульці їхали, мов поприбивані до кінських спин. Подорожні могли б прибути до Кафи ще опівдні, та від такої їзди у всіх чотирьох вельможних польських вершників розболілися животи, і тому через кожну верству то один, то другий злітав з коня і прожогом біг до найближчих кущів.

Далеко попереду темніли зелені громади Кара—Дагу. До Кафи лишалося шість—сім волоських миль. Це ще година—півтори — і пан Славек буде власноручно вручати найвельмож—нішому з усіх кафинських турків звістку сеньйора Реньеро Гаспероні. А за те матиме гроші. Єдине, що якось смутить чесного польського дворянина — так це те, що тії гроші дасть йому прихильник богопротивно'! віри, лютий ворог Польщі. Ну, та це дрібниці. А врятувати світ від великого мерзотника — хіба це не честь, хіба це не радість, хіба це не щастя?

Єдичкульці тривожно позирнули на недалекий горб. Потім, перезирнувшись, зупинились.

— Чого ми стоїмо? — роздратовано запитав пан Славек.

Єдичкульці мовчки показали на горб. Звідти їхали якісь вершники, їх було щось близько сотні.

— Ешкийя![123] — закричав раптом один з єдичкульців. І вся охорона, не змовляючись, кинулась втікати.

— Назад! Назад! — розпачливо заволав пан Сулятицький, але єдичкульці були вже далеко. Вони ганебно тікали назад, лишивши напризволяще своїх підопічних. А до Кафи було ж зовсім близько!

Пан Славек довго не мудрував. Він вигукнув до своїх супутників: «Уперед!» — і вони, забувши про свої розтрушені животи, помчали до Кафи.

Кінь, на якому їхав пан Сулятицький, був швидкий, хоч і норовистий. Але ще швидші були коні в розбійників. Коли пан Славек озирнувся назад, він побачив, що розбійники мчать не за єдичкульцями, а за ними, і відстань між двома різновеликими групами — розбійниками й поляками — катастрофічне скорочується.

Розбійники летіли великим півколом, намагаючись оточити пана Сулятицького та його товаришів.

— Ну, біжи скоріше, — молив коня пан Сулятицький, — біжи скоріше, якнайскоріше біжи!

І кінь біг, і, здавалося, була ще можливість вирятуватися. І раптом позаду почувся вереск — то упав з коня Влодзімеж Рубанчик. Як не тяжко втрачати в біді друга, але така ситуація була навіть на користь: кілька передніх татар, які вже сідали на п'яти нещасливій четвірці поляків, зараз мусять зупинитися біля пана Влодзімежа, витратити час на його зв'язування і таке інше, а тим часом пани Славек, Адамек, Євгеніуш встигнуть утекти.

Та несподівано пан Адамек осадив свого коня і почав повертати його назад.

— Що то ви робите, пане Адамку? — на ходу закричав пан Славек, але відповіді не почув.

Пан Адамек, знехтувавши, що він один, а татарів сотня, кинувся виручати свого компаньйона.

Що ж, і це непогано! Пан Адамек, можливо, затримає на якусь хвилину цю орду, а тим часом пан Славек встигне відірватися від ворога.

Та тут над головою пана Славека щось свиснуло, ковзнуло по обличчю, він інстинктивно пригнувся до коневої шиї, щосили махнув рукою, мов відбиваючись од гадюки, та було вже пізно. Татарський аркан обхопив його за плечі (слава богу, що не за шию) і здер з коня.

Він ударився об землю, аркан на мить ослаб, пан Славек тут же скинув його з себе і скочив на рівні. До нього підлетів татарин, наставив ратище просто в груди. Пан Славек вхопився за його гостряк і упав на коліна, закричавши:

— Помилуйте! Не вбивайте!

Повз нього протупотіли інші татари — вони гналися за Євгеніушем Беднарським.

Татарин опустив ратище і знаком показав панові Славеку, аби він піднявся на ноги і заклав руки за спину. Пан Славек зробив це тут же, намагався усміхатися тремтячими устами, але в нього нічого не виходило, його била пропасниця, він кивав головою, казав, заїкуючись:

— Мер—х–х—аба! Са—а–лям алейк—к–кум! Мерх—хаба! Са—а–лям алейк—к–кум!

Татарин мовчав. У нього були світлі, якісь водянисті, аж безбарвні очі — одне з більмом, велика руда борода, кирпатий ніс.

Він мовчки об'їхав свого бранця з усіх боків, а той, задкуючи і догідливе всміхаючись дрижачими вустами, обертався, щоб не стояти до того, хто його тільки—но полонив, спиною. З щемкою печаллю подумав про те, які гарні гроші він мав одержати — і от маєш: піймали розбійники, зараз пограбують і дуже добре буде, якщо не вб'ють…

Татарин нарешті зупинився, і пан Сулятицький побачив, що верхівці ще й досі женуться за паном Євгеніушем Беднарським. «Невже втече? — подумав з досадою. — То чого це йому має таланити? Невже він одержить гроші від турецького аги? Це буде найбільша несправедливість. Він же йолоп із йолопів».

«Чого вони не стріляють? — подумав пан Славек і не жахнувся цієї думки. — Стріляйте! Стріляйте! — підганяв він татар. — А то втече».

Та й панові Євгеніушеві не поталанило. Побачив пан Славек, як здійнявся вгору довгий мотуз з зашморгом на кінці — і пан Беднарський гепнув на землю.

«От і все! Тепер будемо пропадати всі разом», — зітхнув полегшено Сулятицький і став готуватися до найгіршого. «Тільки б не на палю, бо це буде ганебно й жахливо боляче».

— Мерхаба! Салям алейкум! Змилуйтесь?

— А ти хто будеш? — раптом почув пан Сулятицький запитання, вимовлене зрозумілою йому мовою московитів.

— Я уродзоний шляхтич, пан Станіслав Сулятицький, маю великий маєток, а оце зараз їду з важливим дорученням до Кафського бейлер—бея… Відпустіть мене!

— Ану, ша! — гарикнув татарин, і пан Сулятицький знову відчув, як у нього дрібно трясуться коліна.

Зв'язані руки давно вже потерпли. Спочатку панові Сулятицькому здавалося, що по них бігають великі волохаті мурашки, а потім