Грає синє море - Станіслав Володимирович Тельнюк

Місцевий житель міг спокійнісінько собі втекти, не виконавши наказу, чи з ним просто не захотів би говорити бейлер—бей, а якщо й говорив би, то під час допиту, тортур. Пан Сулятицький похолов: а якщо і його візьмуть на тортури?.. Та ні: він усе—все розповість. Він скаже, що його товариші — вірні друзі Туреччини (воно, звісно, не так, але в інтересах справи можна й збрехати), сидять заложниками в лігві Амета Киримли. Бейлер—бей і яничар—баші мусять повірити одразу.

Стежка вилася то вниз, то вгору. Невеличкий, але міцний коник спокійно йшов по краях прірв, під прямовисними скелями. Ось він вивіз свого вершника на гребінь гори — і пан Сулятицький побачив синє—синє море внизу, помережане сірими розводами…

— Море… Руське море, — сказав по—російськи рудобородий.

Пан Сулятицький повернувся до товмача. І спитав теж по—російськи:

— А звідки ви знаєте мову московитів?

— А ви звідки? — в свою чергу запитав татарин.

— Я? Ого? Я ж був у Московії. Разом з Дмитрієм—царевичем. Били ми тоді московитів — ще й як!

— А проте московити вигнали—таки вас із своєї землі.

Пан Сулятицький не знайшов що відповісти, а тому знов повторив своє запитання:

— Так звідки ж усе—таки вам відома московитська мова?

Товмач блиснув своїм більмом, зиркнув спід лоба.

— Бо я сам московит. Був московит… Тепер я Асан. Та ще хлопці називають мене Касапчі.

І Асан Косапчі став розповідати історію свого життя:

— Яз нижегородських міщан, був ремісником — і непоганим: по золоту, сріблу, міді, латуні, бронзі працював. Мав чимало грошенят. Дружину молоду мав — Авдотію. А тут нещастя на нашу землю. Гине російська земля, гине російський народ… І чую — говорить Козьма Захарович Мінін—Сухорук: хто, мовляв, що має, — віддавай на оборону, на боротьбу з ворогами—поляками. Прийшов я додому, перелічив свої гроші, залишив дещо для дружини Авдотії, а решту віддав на святеє діло. Та й сам в ополчення пішов. Бився добре. Немало вашого брата на той світ одправив… А потім і самому не поталанило. Прибив мене під Москвою в бою якийсь лях. Бабахнув по голові ломакою — я й зомлів. А коли отямився — дивлюся: зв'язаний, у неволі… Знущалися, а потім повезли на продаж. Везли мене довго. Спочатку привезли в лядську землю. Потім — в угорську. От там мене й продали туркам. Турки привезли в Стамбул, перепродали мене на галеру. Став я працювати на галері. Робота тяжка. Сидимо ми по п'ять душ на лаві, тримаємося за одне весло, горнемо без кінця. Ногу прикували до ланцюга під лавкою, а коли галера йде у відкрите море, то ще й наплічники такі одягають — залізні кола. Шкіра на тілі від поту горить, як у смаленого вепра.

Асан Касапчі зітхнув.

— Пропадаю я на галерах, а надії на те, що викуплять з цієї неволі агарянської, немає. Ото греби, поки здохнеш. Погріб я отак з рік — із мене тільки шкіра та кості лишилися. Другий рік іде… Ще гірше… Якось наглядач став бити особливо ретельно, я кинувся на нього, та ланцюг не пускає. Мене страшенно відлупили та ще й вирішили стратити — повісити на щоглі. Вивели мене на це, значить, діло, прощаюся я з життям, аж тут думка одна в голову прийшла: як помирати, так весело. Дай—но, думаю, перевернуся в турецьку віру, хай мене після того вішають. Хоч на одного басурмана менше стане… То й кажу: хочу бути турком, мусульманином! Зашушукалися турки, побігли до капітана нашої галери. А він сам з потурмаків — твій земляк, Іллях… І не стало на світі Андрія Сомова, сина Василевого, а став потурмак Асан.

Не повісили мене, а привезли на берег, з великою радістю водили по вулицях, з музикою, з громом. Живу я турком рік, другий, третій. Займаюся своїми справами ремісницькими. Маю добрі прибутки. Та от якось лягаю спати, а мені моя Волга сниться. І передзвін церков нижегородських. І рідна мова, і рідні люди… І так же погано мені стало, що далі нікуди. Став я помаленьку пити горілку. А коран це забороняє. Так, мабуть, аллах мене за це й покарав. Була якось бійка на вулиці, я в неї встряв, от хтось мене по оку і врізав… Я до лікарів бігав, гроші великі платив. Око вони мені врятували, та на нім більмо наросло. От як хоч, так і живи!.. А в мене ж робота така, що там око — найперше діло… Стали мої справи гірше йти, став я біднішати… Якось зайшов я в мечеть, та так задумався про своє нещастя, що замість молитися, плюнув спересердя на підлогу. А це — гріх страшний. Що знялося в мечеті! Кинулись усі до мене. А я згадав наші кулачні бої на Волзі — та як заходився усіх — у мечеті! — молотити. Схопили мене та й відправили на галери знову. Отам я й познайомився з Аметом Киримли. А потім під час бою наша галера вийшла в море — в погоню за козаками, які зробили напад на Стамбул. Та, поспішаючи, не встигли наплічники на нас поодягати. Не до того було. Наша галера налетіла на козацьку чайку, затопила її, але кілька козаків встигло вчепитися за щось там таке і пробратися на галеру. А діло було вночі, під час бурі. Козаки залізли до нас, убили наглядача, забрали в нього ключі від ланцюгів. Ми тут же визволилися. І потім кинулися на ворога. Забрали галеру в свої руки, а козака Недайборща своїм капудан—агою поставили…

Коні спускалися до моря. Пан Сулятицький дивився на довгі вали хвиль, на далекий мис, що ніби розпливався в повітрі…

— Ну, а коли ж додому, в Московію повернетесь? — спитав пан Сулятицький.

Асан Касапчі відповів не одразу. Він зітхнув, відкашлявся.

— Не знаю. Тут таке діло. Перед богом християнським я немало нагрішив. І призвичаївся вже до віри Мухаммеда…

— А Волга ж як?

— Сниться… Мабуть—таки втечу додому, але не