Грає синє море - Станіслав Володимирович Тельнюк
— Через Ор—Капу[122] не пройти. Через Арабат — теж не можна. Можна лише через Сиваш. Є там кілька бродів.
За кілька днів великий загін вершників, одягнутих в татарське вбрання, помчав від Кара—Дагу на північний захід. У скелях залишилася галера — чекати на кращі часи, коли Недайборщ із Клюсиком повернуться знов на Чорне море. Сам Амет Киримли вів цей незвичайний загін. Він довів хлопців майже до Січі…
Так, шкода Недайборщу, що нема галери. Зараз би кинутися з нею в бій — ух, як би здорово було! А з усіх боків — чайки. Триста штук. Як стріли з лука. Хмара стріл. Ану, враже, спробуй з нами битися!
— Не можна! — каже Олександр знову.
Обидва вони пильно вдивляються в море. Десь під вечір вони мають зустрітися з донцями. Дві сотні донських човнів іде на допомогу козакам—запорожцям.
Весело хлюпотіло море, вітер надимав вітрила — і вся козацька флотилія в кількадесят рядів мовби летіла над водою. Отаманська чайка іппла першою, наче журавель у клині, а за нею всі інші.
Бічні сторони велетенського трикутника були трохи вгнуті — щоб з передової чайки кожної колони було видно, що робиться на головній, де сидить отаман. Будь—який наказ, що передавався з неї, одночасно бачили на двадцятьох чайках збоку. Цей наказ негайно передавався по шерегу — і за якусь хвилину вже вся армада знала, в чім справа.
«Чи встиг пан Сулятицький дістатися до Кафи? — думав сам до себе сеньйор Гаспероні, сидячи у крайній з лівої руки чайці. — При такому вітрі, як зараз, добрий корабель за якихось два дні домчить до Стамбула. А там хай думають, як відбити напад козаків».
Шкода лише, що він так пізно довідався про те, що козаки йдуть ще й на Трапезонт і Синоп. А вже після того — рушать на Стамбул. План диявольськи хитрий. Якби в Стамбулі не знали, що мета походу — трон імперії, а отже, і столиця, то після розгрому Трапезонта (а цей розгром — неминучий: така армада суне, що й подумати страшно!) мусили б негайно послати сюди велике військо й флот;
Олександр же, розгромивши Синоп (що теж є дуже можливою річчю) й накликавши на себе додаткові сили яничарів, сипахів та флоту, піде просто на Стамбул. І тоді… Тоді кінець… Тоді летить з трону недоумок Мустафа, малолітнього Амурата, що претендує на трон, та його братів буде тут же задушено — і законний спадкоємець престолу султан Ях'я бере владу в свої нечестиві, зрадницькі, гяурські руки.
Він замиряється з християнами, він перестає завойовувати світ — і тоді, зганьблене, впаде на землю, гяурам під ноги, зелене знамено пророка…
Він, Ях'я—перекинчик, зрадив рідний край, зрадив велику справу перетворення світу — і він мусить загинути. В ім'я слави й могутності Великої Брами.
Він, Кемаль—Сус, доклав чимало зусиль до того, щоб стати учасником цього походу. Олександр спочатку не хотів його брати — ніби щось вичитав у його очах. Та Петро Скрипник сказав: «Зайва шабля нам не зашкодить. Ви можете рубатися на шаблях, стріляти?» — «А то як же? — зрадів сеньйор Гаспероні. — Ще й як!» Він вихопив пістоля (майнула думка: зараз стрелю в Ях'ю, але тут же зникла: не хочеться страшно вмирати на палі) і, підкинувши вгору дублон, вистрілив. Дублон на землю не впав — його кудись відкинуло кулею. Олександр знизав плечима — непогано, мовляв, та зрештою у нас всі так уміють. Ніби підтверджуючи це, Йован вийняв турецький аспер, підкинув його вгору і стрілив теж. Джузеппе ж лише пильно й хитро дивився на сеньйора Гаспероні. І від того Сусові було найтривожніше. Італієць не визнає його за італійця — це було жахливо… «Ви повинні мене взяти з собою, — гаряче казав сеньйор Гаспероні. — Мій брат у турецькій неволі. Я повинен визволити його і відплатити туркам. Якщо ви мене не візьмете, то я все одно знайду спосіб дістатися до Туреччини…» Олександр і Петро переглянулися. «Візьмімо!» — мовив Петро. Олександр мовчав. Невідомо, що він сказав би, та в цю мить нагодився Недайборщ. «Візьмімо!» — гаркнув він весело і так вдарив сеньйора Гаспероні по плечу, що той аж пригнувся й гикнув від болю. «Добре!» — озвався Олександр, не спускаючи з новачка уважного ока.
Хлюпотіло море, хвилі весело стрибали перед чайкою. Вода була свіжа, легка, хотілося занурити в неї руки й умити обличчя.
Кемаль—Сус поглянув на захід — біло—біло—біло.
А на сході — синява морська й голубінь небесна.
Йде козацький флот на Туреччину.
Хтось із державних діячів сказав: «Доки існуватимуть ці розбійники, Караденгіз нестиме нам лихо». Але, напевне, легше вихлюпати Караденгіз, ніж приборкати цих розбійників.
В чім їхня сила? Кемаль—Сус, він же сеньйор Гаспероні, добре знає цей народ, але й досі не знає, в чім його сила. Так, турецьке військо зовсім недавно було найсильніше в світі. Це були не найманці, а добре вимуштрувані воїни, кожен знав: битимусь героїчно — буду агою, пашею, візиром. Раб міг стати візиром! Європа до цього не додумалася. Колись, може, додумається… І в козаків — так само — кожен козак може гетьманом стати, лиш би розумний та хоробрий був. Але чому ж козаки, яких удесятеро менше, ніж усього війська в Туреччині, здатні їм протистояти? Хіба вони краще стріляють чи рубаються, ніж яничари й сипахи? Ні. Що ж тоді? Невже оте сентиментальне поняття: батьківщина? Але ж є поняття, яке стоїть вище. Воно здатне об'єднати албанця й волоха, серба й грека, перса й грузина, болгарина й македонця, німця й угорця. Це — віра в аллаха й Мухаммеда — його пророка.
Кемаль—Сус здригнувся — а раптом Олександр уміє по очах читати думки? Бач, як дивиться — мовби в саму душу зазирає… Хутко опустив очі. І тут же згадав, що слово «добре!» вже вимовлено, й він може вклонитися й піти собі.
