Ваше ім'я, майоре? - Антон Ященко

— Майн гот, та хто ж то пише так? — боязко прошепотіла фрау Міллер.

— Зажди, мамо, зараз усе зрозумієш, — сказала Гізела і читає далі:

«Але наш народ не повинен загинути! Для цього треба передусім негайно покінчити з війною. Звичайно, наша вітчизна буде окупована військами противника; але безглузді жертви на фронтах і на батьківщині припиняться, а підприємства і житло, які ще не зруйновані, будуть збережені.

Переможці, звичайно, вимагатимуть покарання за все те лихо, що заподіяне їх народам, але перед судом стануть лише ті, хто винен у злочинах проти культури і гуманності.

Так, — читала далі Гізела, — нам буде нелегко. Але ми будемо працювати, відбудовувати і перед нами відкриється шлях піднесення. Замість терору, сваволі і расової ненависті — запанує право, порядок і гуманність… Настане мир. Наша ретельність і добра воля з кожним кроком по новому шляху наближатимуть нас до того дня, коли вільний і рівноправний німецький народ займе своє місце серед інших народів…

Закінчуйте війну раніше, аніж спільний наступ об’єднаних сил противника знищить німецьку армію й те останнє, що залишилося у нас на батьківщині. Немає такого дива, яке могло б нам допомогти…»

Гізела патетично прочитала кінцівку й дивиться по черзі то на Альфреда, то на батька й матір.

— Що це за газета, де ти її взяла? — запитав Альфред.

— Наша, німецька, «Вільна Німеччина», — показала заголовок. — А це звернення до нашого народу і армії. І хто, ви думаєте, підписав його? Генерал-фельдмаршал Паулюс, колишній командуючий шостою армією. А за ним президент союзу німецьких офіцерів, віце-президент Національного комітету «Вільна Німеччина». Всіх п’ятдесят наших генералів.

— Оце так новина! — вигукнув Отто Міллер і вже тихіше: — Національний комітет порятунку Німеччини звертається до нас, німців, з російського полону? Що ж це таке, Альфреде? Виходить, що наші генерали тільки там, у більшовиків, могли дійти розуму?

— Та виходить, фатер, що так, — посміхнувся Альфред. — А ви не припускаєте такого?

— Схаменулися, коли до полону потрапили, — додала Гізела.

— Я також тієї думки. Якби ті генерали раніше мали голову на плечах, то, можливо, і війни не було б або ж вона давно закінчилася, — багатозначно зауважив Отто Міллер.

— Може, й так. Але не думайте, що сьогодні вже зовсім легко приборкати фюрерів. Генерали так налякані невдалою спробою замаху на Гітлера, що мало знайдеться охочих до нового полювання на… — Гізела не закінчила коментар, бо Отто Міллер заперечливо покрутив головою.

— Е, дочко, то був інший час, генеральський путч стався, коли Червона Армія була за сотні кілометрів від наших кордонів. А сьогодні?

— Так, розумію, обставини змінилися, — погоджуєтеся Гізела, — але знищити це страховисько можуть тільки зовнішні сили. Самі німці, батьку, на таке не здатні…

Усі замовкли. Отто Міллер розчулено дивився на дочку, мовляв, коли вона встигла отак вирости? Молодець, з його характером.

Альфред Майвальд ретельно розглядав «Вільну Німеччину». Під заголовком генеральського звернення стояли помер, дата і місяць видання.

— Цікаво, — сказав Альфред. — Газета, бачте, є органом Національного комітету «Вільна Німеччина». Значить, комітет такий існує, бо це вже п’ятдесятий номер. До речі, Гізело, де ти взяла її? Як вона потрапила до тебе?

Гізела розповіла все, як було. Капітан вермахту, років, може, тридцяти п’яти, якого тільки-но привезли з фронту, довірив їй цю таємницю перед тим, як лягти на операційний стіл.

Справді сенсація! Майвальду відомі звернення шістнадцяти колишніх командирів корпусів і дивізій, а також окреме звернення командирів двох військових з’єднань. А цю заяву підписали п’ятдесят генералів на чолі з фельдмаршалом!

Була вже пізня ніч, коли фрау Міллер приготувала для всіх ерзац-каву, почастувала нею, заспокоїлась, що доньці стало краще, й пішла з чоловіком до опочивальні.

Гізела з Альфредом сиділи при тьмяному світлі каганчика, розмовляли. У Гізели багато цікавих новин: паніка в лавах нацистів, дезертирство з фронту, масові самостріли серед тотально мобілізованих.

Майвальд уважно слухав А вона передавала почуте від фронтовиків, яких скалічено на передньому краї.

— Ті, що лягають на операційний стіл, — пояснювала Гізела, — нічого не приховують, їм нема чого боятися — відвоювалися вже.

Що німці програли війну, в Гізели ніякого сумніву. А ця відверта сповідь п’ятдесяти генералів перед німцями ще більше зміцнює її впевненість у неминучості близького падіння рейху. І вона анітрохи не шкодує за тим. Вона впевнена, що перемога червоних буде перемогою і всіх чесних німців, перемога батька, Альфа, а значить, і її особисто.

Гізела просить Альфреда бути обачливим, не лізти на відчай душі, щоб не спіткнутися, бува, й не впасти перед самим фінішем.

— Я вже справді доросла, Альфе, і бачу: човен рейху хитається. Ще кілька штормових ударів, і хвиля накриє його…

Майвальд лагідно посміхається. Вій думає вже над тим, як пустити цю «Вільну Німеччину» по руках робітників заводу. Адже це надзвичайно влучна антифашистська пропаганда: німецькі генерали переконливо розповідають німцям правду про згубну війну, викривають злочин фюрерів, їхнього режиму.

Гізелі ж здалося, що Альфред неуважно слухає її.

— Ти що, Альфе, не віриш? — Вона враз підвелася на лікоть правої руки, відкинула назад голову з підстриженим до пліч білим, як волокно льону, волоссям. — Даремно. Один полковник, — вчора йому, бідоласі, відтяли обидві ноги до колін, — сказав головному хірургові, що за півроку червоні можуть бути уже в Берліні. Я молюся богу, аби швидче кінець тому прокляттю.

— І я, Гізі, також молюся разом з тобою, — шепоче Альфред Майвальд, розплутуючи її білий «кужіль». — Чому ж ти, дурненька, могла подумати, що я не вірю? Радянська Армія вступила вже на німецьку землю. Вермахт тріщить, і скоро лусне увесь фашистський рейх!