Ваше ім'я, майоре? - Антон Ященко

— На власні вуха, пане Яворе, слухали ворожу пропаганду й не змогли запам’ятати крамольників, дали можливість вислизнути, щоб і далі розносили наклепи на фюрера. Ви це розумієте? — Він похмуро дивився на гостя, стежачи за виразом його обличчя.

Явір винувато похнюпив голову, опустивши очі долу, картав себе: «На біса мені це потрібно? Нехай би гризлися німці поміж себе — генерали з фюрерами. Дідько з ними, яке мені до того діло?»

Його сумні думки перервав спокійний голос Майвальда:

— Ось що, пане Яворе. Оскільки, як ви сказали, нікому, крім мене, ще не встигли повідомити, то я раджу вам: прикусіть язика. Дійте за німецьким прислів’ям: «Більше знай — менше базікай». Нічого ви не чули й нічого не бачили. Так буде краще для вас особисто і для загальної справи. Розумієте?

— Так, вельмишановний пане інспекторе, дуже дякую за пораду, — пожвавішав Стефан Явір, намагаючись усміхнутися. Та замість усмішки вийшла гримаса.

Попрощавшись з паном начальником до завтра, оунівець вклонився й пішов, обережно зачинивши за собою двері.

Залишившись сам на сам, Петро Малюк думав про тільки-но закінчену бесіду, виглянув у вікно: донощик, озираючись, попрямував до воріт. «Цікаво, куди ж він поспішає? — розмірковував Малюк про Явора. — Запроданець з оунівського табору, прагне, мабуть, вислужитись? Та тільки ж перед ким? Невже тумаки з ОУН не розуміють, що дні фашистського рейху вже злічені?»

Щоправда, їм таки й діватися нікуди. Це каїнове поріддя стільки завинило перед своїм народом, стільки нашкодило, що ніякого прощення й не чекає. Шлях на Україну зрадникам заказаний. І тому вони робитимуть усе, аби обкрутити невільників: брехнею, шантажем, різними провокаціями намагатимуться примусити полонених та тих, що силоміць вивезені до Німеччини, іти проти свого народу.

О, це страшний лиховісний задум! Треба перешкодити, зірвати підступний задум! Але як? Необхідно, насамперед, аби кожен українець, якого лихо занесло сюди, знав правду про ОУН, про те, якими жахливими, зрадницькими тенетами хочуть обплутати його оунівські вербувальники.

Усе це він зможе зробити за допомогою друзів. Але як бути з Явором? Він замислився на хвильку й сказав сам собі: «Ну що ж. На міцний сучок, як кажуть німці, — гостру сокиру».

Ранком, зустрівши Рудольфа Фішера, Альфред Майвальд розповів йому про вчорашнього візитера й лихі наміри ОУН. Вислухавши Майвальда, Фішер зауважив:

— Почерк гестапо; це його робота. Вальтер Зоннеман міг приймати того типа тільки за рекомендацією спецслужби. Донесенням про заяву генералів Явір хоче, напевне, завоювати в тебе довір’я.

— Можливо, — погодився Майвальд. — Почекаємо, що дасть нове побачення. Я маю з ним іще зустрітися.

Години через дві Альфреда Майвальда викликали до кабінету директора.

Вальтер Зоннеман був, видно, дуже знервований. Щось буркнув і мовчки показав на крісло.

Підстав для нервування, звичайно, немало: завод систематично не виконує завдань по виробництву «тигрів». Та й ті, що потрапляють на фронт, швидко виходять з ладу. І відповідати нікому — в цехах лишилися здебільшого остробітники та військовополонені. А користь од них звісно яка. Та й тих, виходить, треба скорочувати.

Не піднімаючи голови, директор запитав:

— Скажіть, майоре, скільки серед остробітників і полонених українців?

Майвальд розвів руками. Він знає, скільки радянських людей, а за національними ознаками не поділяв. Сказав приблизно.

— Третина. А чому саме українці вас цікавлять?

— Хазяї їхні знайшлися. Вимагають повернути всіх українців, — сказав директор. — Вчора ж ото був їхній представник. Вії говорили з ним?

— Так, говорив, — Майвальд іронічно посміхнувся.

— Чому вам смішно?

— Та смішні ті хазяї. Ніби йдеться про худобу, що відбилася від череди й блукала десь, поки її знайшли.

— Дискусії тут ні до чого. Є команда згори. Підготуйте списки всіх українців, що працюють на заводі, — твердо сказав директор, — а що там і як, то політика не нашого з вами розуму.

— Гаразд, — кивнув Майвальд. — Список буде. Але прошу зважити, що українці — основна кваліфікована сила.

Вальтер Зоннеман вдячно подивився на інспектора:

— Мені імпонує ваша занепокоєність справами заводу. Ви готові оголосити українців навіть родичами, аби тільки це йшла на користь. Адже так, майоре?

— Може, й так. Але що, справді, робити?

Директор розкрив щілинки лукавих, залитих жиром очиць г вже тоном наказу відповів:

— Те, що я сказав: складіть список. Користі від них тут все одно мало. Можливо, на фронті… їх же мають озброїти й послати на передову. Нехай посилають, там потрібне гарматне м’ясо.

— А ви гадаєте, що вони прагнуть до якогось там українського війська? — зауважив Майвальд.

— Та силоміць же озброювати не будуть. Тож завтра по обіді приходьте з даними. Мають бути й представники з тої української організації. Разом усе обговоримо.

Гізела Міллер уже тиждень не була вдома. Годину — дві передрімає на розкладному ліжку, а то й просто сидячи в кріслі, й знову до операційного столу. Палати госпіталю щодня поповнювалися каліками в закривавлених мундирах і шинелях. Фронт наблизився до кордонів рейху. Лікарі не рідко днювали й ночували у своїх кабінетах. Сьогодні Гізела Міллер ледве трималася на ногах. Головний хірург — сивий доктор Йоган Крамер, якому вона асистувала, помітив, що Гізела нездужає, і звільнив її на дві доби.

— Ви зовсім змарніли, і ніякої користі тепер од вас нема, йдіть до батьків, та щоб за два дні повернулися у повній формі.

Надвечір лікарку Міллер привезли додому в санітарній машині. Бліда, змучена безсонними ночами, вона ледве переступила поріг рідного дому.