Безслідний Лукас - Павло Архипович Загребельний
А все інше — навіть дорогі імпортні напої — подається в пластикових стаканчиках, розмальованих рекламними фірменими знаками, що тільки зайвий раз нагадує про набридливу стандартизацію життя, яке нахабно вривається в пустелю з усіх боків.
Містер Ор не витримував надто різких чергувань швидкої їзди, кондиціонованої прохолоди, пустельної спеки, вимушеної абстиненції в машині і нестримного заливання гидомирним араком на зупинках. Він уже доходив до своєї традиційної кондиції, щоправда, ще не пробував шукати інакомислячих і терористів, але свою «beautiful K-К-К-Кaty» вже по-мугикував і ось-ось мав залягти в сплячку. Лукас не уявляв, що з ним тоді робити.
З боку Аммана, мовби народжений гарячим сухим маревом, несподівано з’явився караван. Все було ніби справжнє: і караван-баші на маленькому віслюкові попереду, і вервечка білих та гнідих верблюдів, прикрашених попонами в барвистих пацьорках, мідними бубонцями і здобленими бірюзою нагрудниками, і сухоногі погоничі біля верблюдячих морд, а між горбами, тримаючись за високі дерев’яні луки сідел, возсідали ті, кому належало все тут: і верблюди, і поклажа на них, і навіть погоничі. Так і здавалося, що караван прийшов сюди з далеких віків, заблукав, добираючись до серця Аравії з Дамаска або й з самого Самарканда, а тепер нарешті натрапив на путь і вже не зверне з неї до самого кінця. Все, може, було б так, та тільки щось тут не збігалося. Оті верхівці на верблюдах, хоч прибирали недбалі пози, хоч і викрасовувалися (не всі, не всі!) в бедуїнських синіх і білих бурнусах, все ж були з іншого світу, що легко помічало навіть недосвідчене око. Америка і Європа з їхнім показним багатством, з надмірними прикрасами, з марнотою і пихою прозирали з кожної бганки бурнусів, з-під бедуїнських накриттів голови, з усього цього навмисно уповільненого походу. Не купці й прочани, не бідні мандрівники й убогі переселенці, а багаті туристи, знудьговані шукачі пригод, ліниві землетоптальники, які прийшли на зміну мужнім землепроходцям.
І вже й не караван, а карнавал, і не знаєш, що викликає він у твоїй душі: тужливу мелодію Дюка Елінгтона чи прикрий несмак.
Та однаково Лукасові закортіло опинитися на одному з тих верблюдів і відчути під собою землю пустелі, а довкола тьмаву спеку, злобний крик цикад, неосяжні й недосяжні небосхили. Потяг був несвідомий, може, й атавістичний, темний і непереборний.
— Що це? — спитав він Абдаллаха.
— Туристський караван.
— Придурки, — промурмотів містер Ор. — Наф-фта — це однозначно! А ці бовдури — на вель… на вер… на веблю…
— Я б залюбки доїхав до Петри з цим караваном, — сказав Лукас.
— Це може бути занадто обтяжливо, — обережно застеріг Абдаллах. — Та й довго. Караванові до Петри йти ще годин зо три, а машиною — за двадцять хвилин.
— Містер Ор матиме можливість покайфувати тут ці три години, а тоді ми зустрінемося в Петрі. Що ви на це скажете, містер Ор?
Містер Ор ще тільки наближався до грані, за якою сублімував у стан параноїдного мислення, коли починав шукатидовкола себе змови, зради і загрози.
— Однозначно, — промуркотів він. — Ніхто не знає, де з нього зроблять яєчню, як сказав чоловік моєї старшої тітки, коли йому зробили таку чоловічу операцію, як і нашому президентові.
Тільки опинившись на спині верблюда, Лукас зрозумів причину дивної мовчазності туристського каравану. Цим представникам галасливого інтернаціонального племені планетарних гуляйніг позачіплювало, бо кожен думав тільки про те, щоб не звергнутися з незручного високого сідла, до того ж всіх мимоволі заколисував монотонний рух каравану. Монотонність ще посилювалася подзенькуванням бубонців і лінивими погуками погоничів, схожих на пророків, у яких вирізано сліпу кишку.
Дивне відчуття заволоділо Лукасом. Він і не він був в. цим караваном, і караван ішов уже й не з Аммана і взагалі не з якогось точно окресленого пункту, а нізвідки, і не з визначених і вимірюваних часів, а з вічності, він ішов з тих таємничих далечей, де були трони царів, гробниці, повні золота, тисячолітній пил на дорогах, в дорожніх тоболах караванників мандрували пахощі, самоцвіти, новини і слова, в самих назвах «амбра», «мирра», «кава», «ладан» бриніла поезія, промовляли незмірні простори, крізь які каравани йдуть і досі, далі й далі, в незмірність, в імлу, в невідомість, у вічність.
Може, невтоленна жага мандрів, пересувань, вічного руху дісталася нам у спадок від прапращурів? Може, й у ці пустелі так вперто рвуться люди ось уже тисячі років через те, що наш предок з «нікчемними перевагами» був витіснений сюди тими, в кого переваги були видимі і набагато більші. Орангутанги й горили дужчі за кволу людину, а їхні древні родичі були, мабуть, ще дужчі. Відтоді між деревом і землею, лісом і пустелею запанувала вічна ворожнеча. Коли з лісу пробувало виткнутися щось бодай віддалено схоже на жителя відкритих просторів, виказувало натяки на бажання переступити грань між вічною німотою і вмінням говорити, воно знищувалося предками людей так само безжально, як їх самих колись пробували знищити в первісному лісі. (До речі, слово, «шимпанзе» в малайській мові означає не «мавпа», а «людина, яка живе в лісі»). Між предками людей теж точилася жорстока боротьба. Зазнавши поразки в змаганні фізичною силою, вони стали розвивати в собі силу іншу, яка порятувала б їх від загроз і стихій, і тією силою став розум. Але й для розуму не було захисту від жорстоких законів природного добору. Знов ті, з нікчемними перевагами, що чисельністю своєю завжди переважали, виявивши поряд з собою деяких поодиноких родичів з розумовими перевагами занадто яскравими, негайно знищували їх, бо їхній розум жахав так само, як кам’яна сила лісових мавп і хижих звірів.
В геологічних шарах, вік яких кілька мільйонів років, палеонтологи знаходять гігантську кількість скам’янілих людиноподібних істот з пробитими черепами. Невже жорстокі війни точилися вже в часи пліоцену і плейстоцену між багатьма видами людиноподібних істот, з яких вижила тільки одна лінія? І чи можемо ми сьогодні стверджувати,
