Безслідний Лукас - Павло Архипович Загребельний

Лукас досі не міг збагнути, чому він згадав Сіву. Чи саме слово «Александрія» викликало в ньому спогад про те, що було тут понад дві тисячі років тому, чи оте дивне світло над вечірнім містом, ніби воскресле з далеких віків або зодіакальний пил, який щедро сіється з глибин всесвіту? Він несподівано подумав тоді, що коли зодіакальний пил не зникає тут, на межі двох стихій — суходолу й моря, — то як же густо спадає він над таємничими притулками забутих богів. Тоді, на вулиці Сулеймана-паші, знетямленого від гамору натовпів і незбагненного, майже містичного світла, Лукас ом опанував несподіваний переляк: він міг так і повернутися додому, зовсім не згадавши про оазис Сіва?

Тому, не відкладаючи й на годину, Лукас вмовив таксиста відвезти його ще тої ночі туди, звідки найлегше добратися до оазису, заскочив до готелю, взяв найнеобхідніше з речей і всі свої «кишенькові» гроші (на чекову книжку містера Ора цього разу не міг надіятися) і вже за кілька годин був у Ель-Аламейні, яке в часи Македонського могло бути отим Перетонієм. В Аламейні він найняв старенький лендроуер і вирушив навпростець через западину Каттара туди, де його ніхто не ждав, де він і сам ніколи не сподівався побувати і де ніхто його не шукатиме найближчими днями. Водій, молодий веселий Хусейн, з допомогою десятка англійських слів, які він немилосердно перекручував, усю дорогу доводив Лукасу, що він, як американець, повинен був попросити своїх моряків, щоб вони перекинули його до Сіви військовим вертольотом. Однаково ж вертольоти з американських кораблів так і хурчать тут цілими днями.

Слова «хурчати» він, ясна річ, не знав і показував язиком, що роблять американські вертольоти:

— Хур-хур! Хур-р-хур-р!

Лукас довго пояснював Хусейну, що з військовими не хоче мати ніяких справ, що зневажає їх і взагалі чхати на них хотів, але витлумачити слово «чхати» ніяк не міг і довелося показувати це носом і двома пальцями.

Хусейн довго сміявся, тоді став доводити Лукасу» що йому краще було б узбережжям доїхати до Тобрука, звідки є ґрунтова дорога до Джагбуба, а вже там до Сіви — раз скакнути.

— Тобрук — це де? — спитав Лукас, який не вважав себе великим знавцем історії другої світової війни і, мабуть, не чув імен Монтгомері й Роммеля.

— Тобрук — Лівія! — радісно повідомив Хусейн.

— А Джагбуб?

— Джагбуб — Лівія! — так само радісно повідомив Хусейн, мабуть, щоб поглузувати з американця, якому в Лівію не можна й потикатися.

Лукас промовчав. Не він бомбив Тріполі, але провина падає й на нього, бо він-американець. Тільки й того, що він не з тих дурнувато-наївних своїх співвітчизників, які не перестають дивуватися, побувавши за кордоном: «Чому нас так не люблять?»

В оазисі, мабуть, нічого не змінилося за останні три тисячі років. Ті самі болота, невелике солоне озеро, прозорі джерела, над ними густі гаї, фінікові пальми, мальовничо розставлені по горбистій долині. Будівлі, щоправда, були сучасні і люди були інші — не служителі культу, а працівники дослідної агрономічної станції, але для Лукаса це не мало значення. Земля, вода і сонце були ті самі, що й колись, а йому треба було вловити мить вічності, може, оте «абсолютне ніщо», що клали в піраміди разом з муміями фараонів, щоб воно навіки лишилося нерозгаданим.

Хусейн виявив бажання ждати Лукаса.

— Однаково ж хур-хур назад?. — сміявся він. — Тут — скільки днів?

— Два або три, — сказав Лукас, хоч коли б мав таку змогу, то сидів би тут і цілий рік.

Він побачив незвичайне, майже лимонне світло над оазисом і знайшов зовсім неможливу глину лимонного кольору, якою набив одразу кілька своїх контейнерів.

Жовтий Ніл, жовта глина, жовте сонце, жовта пустиня… і жовтий журавель для подорожі…

Він і до Александрії повернувся жовтий од утоми, безсоння, тяжких переїздів через пустелю і, може, від передчуття непростої зустрічі з містером Ором.

Містер Ор ждав Лукаса, як вовк Червону Шапочку, вовк, як відомо, лежав у постелі і був насторожено-тверезим, а містер Ор сидів у кріслі і досягнув найвищої стадії сп’яніння: темної тупості.

Але побачив Лукаса і негайно сублімував у стан такої неватьмареності розуму, що містера Ора можна було б зрівняти і з «детектором брехні» і навіть з комп’ютером.

Сліди тяжкого сп’яніння простежувалися хіба що в способі мовлення містера Ора. Свій і без того кволий голос він звів майже до антиголосу, а говорив з такою навмисною повільністю, що міг би виступати спортивним коментатором на змаганнях черепах. Мета була досить відвеота: вимотувати кишки у свого ближнього.

— Отже, — не даючи Лукасові змоги навіть сховатися до ванної кімнати, розпочав здійснення своєї програми містер Ор, — однозначно: де, з ким, чому?

— Тобто? — Лукас був суцільна невинність. — Не зрозумів.

— Я ще ніколи не був такий серйозний, — містер Ор вже й не говорив, а робив офіційну заяву. — І коли я питаю так однозначно, то тут ідеться не про окремих осіб, а зачіпаються інтереси Сполучених Штатів. Авіаносець «Джон Кеннеді» ось-ось може стати на рейді Александрії, морські піхотинці готові за першою командою висадитися на берег, літаки з ракетами на борту приведені в бойову готовність…

— Це що? Чергова демонстрація сили? Але ж тут Єгипет, а не Лівія! — Лукас все ж проламувався крізь заслони містера Ора. — Я стоятиму під душем, а ви розповідайте далі! — гукнув він, відкриваючи крани з гарячою і холодною водою.

Змагатися з шумом води містер Ор вважав нижче своєї гідності. Він використав час, поки Лукас мився, щоб перевірити всі двері, чи позамикані, і трохи просвіжитися кількома ковтками мішанини з високої склянки.

Коли Лукас з’явився перед його очима, містер Ор уже занурювався в стан тихої плачливості. Зараз він почне цитувати чоловіків своїх трьох тіток і Лукасові стане шкода містера Ора, з’явиться навіть симпатія до нього, народиться співчуття. П’ятдесят років —