Заборонена кімната - Фред Унгер

— На жаль, так. — Піднімаю склянку. — Ваше здоров'ячко!

Бармен маячить білою тінню. Дівчина в золотавих сандалетах вибирається на стілець. Її спідниця трохи задирається, і я маю нагоду помилуватися парою гарних колін.

— Держава Тердонків, — бурчить Цахойс і кидає соломинку, — поступово стає мені поперек горлянки. Скільки коштує ваше мовчання, докторе?

— Кількох інформацій.

— Про що?

— Про «Райнфінанц». І про Дом.

Темне скельце наблизилося. Цахойс сидить біля мене, як старезний, гидкий фавн. Бере нову соломинку, мішає нею мартіні.

— Хіба вам все це ще не остогидло?

— Навпаки. Я ж злопам'ятний.

— Скінчиться тим, що ви скрутите собі в'язи. — Старий втягує голову в плечі і дивиться на мене. — Інформацію ви одержите. Але за однієї умови…

Запитально дивлюся на нього.

— Ви дасте мені двадцять чотири години фори, докторе.

— Не можу.

— Зможете. Від вас Дом не втече, а от від мене… Після того, як ви продали свою вигадку Фассбендеру…

— То це ви вмонтували мікрофони?

Цахойс байдуже відштовхує мартіні, наказує подати склянку мінеральної води.

— Лише по одному в кожен з номерів. Решта — справа мосьє Друа. Типово французька халтура. Адже моїх ви й досі не знайшли.

Годинникова стрілка повільно повзе циферблатом. Я впритул присунувся до Цахойса, уважно дивлюся йому через плече. Дівча в золотавих сандалетах вже зникло.

Бармен нарізає цитрини, заклопотано складає яйця на купки. Цахойс малює на склі стойки соломинкою різні фігури.

— «Райнфінанц», — говорить він і креслить коло. — Читай: «Девріент і К°». По суті, це одне і те ж. Далі. Рекламне агентство «Шнайдер» на дев'яносто шість процентів у руках «Райнфінанц», по два проценти мають доктор Фассбендер та Магнус Тердонк. — Соломинка креслить ще одне коло. — Акціонерне товариство «Готель «Едем». Єдиний засновник та акціонер — «Девріент і К°». Далі — «Хуке і Шпетверт»: шістдесят процентів — «Райнфінанц», двадцять — «Девріент і К°», двадцять — якийсь там Шпетверт, як додаток. — Цахойс перевів дух. — «Саллівен, Фассбендер і Саллівен»: вісімдесят п'ять процентів — «Райнфінанц», п'ять процентів — Фассбендер, десять процентів — колись Саллівен, зараз, можливо, вже продані. Детективне бюро «Аргус»: третина — «Девріент і К°», третина — «Імбаг», третина — «Саллівен, Фассбендер і Саллівен». Видавництво Ваффеля разом з вісьмома дочірніми підприємствами закупила «Девріент і К°». Страхове агентство «Меркурій» — власність «Райнфінанц». Сталеливарне підприємство «Вест»: «Райнфінанц» плюс «Девріент і К°». Нічний клуб «Мадлен»…

Тут Цахойса перервали: підійшов чоловік в уніформі шофера і шанобливо зняв кашкета:

— Машину подано…

— Зачекайте!

— Слухаюсь! — Шофер бгає у руках кашкета. — Але ж за двадцять хвилин літак…

Цахойс зсуває окуляри на лоба і дивиться на годинник. Вперше бачу його око: незвичайно велике, майже зовсім біле, налите кров'ю. Та окуляри вже знов на місці.

— Час рушати. Пробачте. Ми могли б…

— Кому ж належить «Райнфінанц»? — квапливо питаю, поки він кидає на скло стойки дві асигнації по десять франків.

— «Імбагу».

— А хто ховається за «Імбагом»?

Цахойс сповзає із стільця.

— Цього я вам ніколи не скажу. — Раптом окуляри присовуються зовсім близько до моїх очей, повіка іронічно піднімається. — Тому що існують речі, які користуються повагою навіть у батечка Цахойса. Подумайте про це, докторе, перш ніж їхати у Дом.

За десять хвилин десята.

Двері зачиняються.

Наступного дня.

Переговори тривають, Фассбендер повільно розставляє тенета, Ноель всміхається доброзичливіше й лукавіше, ніж учора, мосьє Друа перебирає папери своїми сірими руками: вигляд в нього ще похмуріший. Всі вони пильнують один одного, говорять компліменти і тактовно замасковані гидоти, сперечаються про формулювання і поміж іншим п'ють чорну, як сажа, каву і жовте, як масло, перно. А надворі сонце підбивається все вище й вище, воно зазирає у шибки, обмацує своїми допитливими пальцями оксамитові портьєри, палісандрове дерево та килим.

Об одинадцятій дзеленчить телефон.

Метр Ноель бере трубку, натискає на кнопку і передає трубку Фассбендеру:

— Вас викликають по міжміському.

Дзвонять з Німеччини; незабаром я розумію, що шеф розмовляє з батьком. Точніше, розмовляє Фассбендер-старший, молодший тільки слухає. На його обличчі здивування. Іноді він стиха посвистує, іноді лається, а то просто похитує головою. Зрештою промовляє:

— Гаразд! Я проситиму метра Ноеля тимчасово перервати переговори. До побачення, дедді. На все добре!

Ноель і Друа запитально дивляться на Фассбендера.

— Невтішні новини, — каже той, зітхаючи. — Нас негайно чекають вдома. Шкода, але доведеться трохи відкласти наші переговори. Чи це можливо?

Ноель і Друа обмінюються швидкими поглядами. Безсумнівно, перерва їм не до вподоби. Вони чують недобре.

— Гаразд, — каже метр Ноель. — Не можу вас затримати. Сподіваємося, що скоро зустрінемося знову і доведемо цю розмову до щасливого кінця.

Церемонія прощання.

Милі речі, компліменти, запевнення у взаємній повазі. Перно стає теплим, кава — прохолодною.

— Якщо не забаримося, — кидає мені шеф, — то ще встигнемо на денний літак.

Тільки-но ми переступаємо поріг готелю «Каталан», як я зачіпаюся ногою за килим. Втрачаю рівновагу і, прагнучи втриматися на двох, хапаюся за стенд з поштовими листівками, та разом з ним гепаюся на підлогу. Зчиняється галас.

Жінки верещать, портьє поспішає мені на допомогу разом з офіціантом і хлопчиком-ліфтером. Піднімають мене, але я, стогнучи, знову лягаю на підлогу. З двадцятеро