Білий Бім Чорне вухо - Гаврило Миколайович Троєпільський

… В кімнаті грається зі старим черевиком нове цуценя, теж — Бім, породистий, типової масті, англійський сетер. Цього Іван Іванович придбав «на двох» — собі й Толикові.

Але старого друга він уже не забуде. Не забути йому мисливських зорювань, подарованих Бімом, не забути його доброти і всепрощенної дружби. Пам'ять про вірного друга, про його сумну долю тривожила старого чоловіка. Саме тому він і опинився на тій самій галявинці і сів на той самий пеньочок. Оглядівся довкола. Він прийшов послухати ліс.

Був неймовірно тихий весняний день.

Небо густо забризкало галявину пролісками (крапельки неба на землі!). Багато разів у житті Івана Івановича повторювалось таке чудо. І ось воно прийшло знову, тихе, але могутнє у своїй істинній простоті і кожного разу дивовижне у неповторній новизні народження життя, — весна.

Ліс мовчав, тільки-тільки пробуджуючись від сну, окроплений небом і вже тривожно зачеплений теплими сонячними зайчиками на блискучих і таких млосно-ніжних язичках ще не розкритих листочків. Іванові Івановичу здалося, що сидить він у величному храмі з блакитною підлогою, блакитним куполом, з колонами із живих дубів. Це було схоже на сон.

Але раптом… Що ж це таке? Ліс ураз зашумів — наче глибоко зітхнув. Було дуже схоже на легке зітхання від того, що ось нарешті після довгого чекання життя дерев прокидається знову — в отих язичках розпуклих бруньок. Бо ж чому тоді ворухнулося гілля, а слідом за цим засвіркала синиця, а дятел бадьоро застрочив барабанним музикальним дробом, закликаючи подругу, оповіщаючи ліс про зародження кохання?

Адже він один із перших, як і вальдшнеп, подає сигнал до урочистої симфонії весни; тільки вальдшнеп кличе тихо, в сутінках, обережно, кличе згори: «Хор-хор! Хор-хор!» А дятел, знайшовши своє сухе дуплечко на заповітному сучку, нестямно, сміливо рішуче сповіщає на первозданному інструменті радості: «Кр-р-р-р-р-р-р-р-р-раса!»

Авжеж, тому й зітхнув ліс полегшено, що чудо звершилося й настав час здійснення сподівань. І птаство озвалося до нього, могутнього богатиря й рятівника. Іван Іванович виразно чув це. Адже він і прийшов сюди, щоб послухати ліс та його мешканців.

І він був би щасливий, як і кожного року о такій порі, коли б край галявинки не виділялася пляма — порожня, не заповнена блакиттю, а позначена лише свіжою землею, змішаною з опалим торішнім листям. Сумно дивитися на таку пляму весною, та ще й на самісінькому початку загального тріумфу в природі.

Але знизу вгору добрими наївними, ласкавими й невинними оченятами дивився на Івана Івановича новий Бім. Він уже встиг полонити Толика, він так і почав жити — з доброти, маленький Бімко.

«Якою ж буде його доля? — подумав Іван Іванович. — Не треба, ні, не треба, щоб у нового Біма, який починає життя, повторилася доля мого друга. Не хочу я цього. Не треба».

Іван Іванович устав, випростався й майже крикнув:

— Не треба!

Ліс коротким відлунням повторив кілька разів: «Не треба… не треба… не треба…» Й замовк. А була весна.

І краплинки неба на землі. І було тихо-тихо.

Так тихо, ніби й немає ніде ніякого зла.

Але… все-таки в лісі хтось… вистрілив! Тричі вистрілив.

Хто? Навіщо? В кого?

Може, лиха людина поранила отого красеня дятла й добивала його двома зарядами…

А може, хтось із мисливців закопував собаку, і йому було три роки…

«Ні, неспокійно і в цьому блакитному храмі з колонами із живих дубів», — так подумав Іван Іванович, стоячи з непокритою білою головою й звівши очі до неба. І це було схоже на весняну молитву.

Ліс мовчав.

Гаврило Миколайович Троєпольський народився 29 листопада 1905 року в с. Новоспасівка нині Грибанівського району Воронезької області. Закінчив сільськогосподарське училище. Перші п'ять років після того (1925–1930 рр.) працював сільським учителем. З 1930 по 1953 рік працював агрономом на опорному пункті Воронезької сільськогосподарської дослідної станції і завідуючим Острогозькою сортоводослідною дільницею. В ті ж роки займався селекцією круп'яних культур. Ним виведено кілька сортів проса. Один із цих сортів «острогозьке 9» — районований.

Перша літературна спроба Г. М. Троєпольського відноситься до 1938 року. Тоді в альманасі «Литературный Воронеж» було опубліковано його оповідання «Дідусь». Він вів літературні записи найбільш примітних випадків життя, замальовував портрети окремих осіб. Потім ці спостереження склалися в оповідання. Він назвав їх «Записки агронома» і послав у журнал «Новый мир». Тут вони були опубліковані в 1953 році. Пізніше до цих оповідань додалося ще кілька, і вийшла цілісна книга, яку читачі і критики оцінили як річ талановиту й самобутню. В сорокавосьмирічному віці Г. Троєпольський став відомим письменником — випадок в історії літератури дуже рідкісний. В 1956 році вийшла друга книга «Біля крутого яру». За його сценарієм було поставлено кінофільм «Земля і люди». В 1948 році почав писати роман «Чорнозем» — про російське селянство перших післяреволюційних літ і періоду суцільної колективізації. Перша книга роману опублікована в журналі «Подъем» (Воронеж) в 1958 році, друга — в тому ж журналі в 1961 році. В 1959 році побачила світ повість «Кандидат наук», яка одержала високу оцінку.

В повісті «В комишах» (1963 р.) письменник виступає як співець хліборобської праці, зачарований красою рідної природи. Широкий відгук у громадськості викликали публіцистичний нарис «Про ріки, грунти і таке інше» та виступ у газеті «Правда» (1966 р.) на захист навколишньої природи.

Г. М. Троєпольському належить також п'єса «Постоялець» (1971 р.). Твори письменника перекладено на багато мов народів Радянського Союзу та на іноземні мови.

В повісті «Білий Бім Чорне вухо» (1971 р.) Г. Троєпольський з великою вірою показує перемогу добра над злом і неправдою, піднімає складні моральні проблеми. Цей твір відзначено Державною премією СРСР за 1975 рік.