Подих диявола. - Томас Тімайєр

І вчасно, тому що другий ударзніс шапинку гриба в нього над головою. Лезо просвистіло всього за декілька сантиметрів. Гумбольдт вихопив із ціпка шпагу й ударив по руці істоти. Клинок відскочив від лускатої шкіри, навіть не подряпавши її. Чудовисько з ричанням кинулося на дослідника.

Оскар із жахом зрозумів, що ухилитися від другого удару Гумбольдту не вдасться. Але смертельного удару так і не було завдано. Пролунав тріск. Істота відскочила на півметра назад і спантеличено опустила меч. Із гвинтівки Лілієнкрона піднімався дим. Учений пересмикнув затвор, і на землю впала гільза. Чудовисько подивилося вниз: куля просто відскочила від його лускатої шкіри.

І все ж таки на грудях у нього залишилася біла пляма. Начебто по каменю вдарили молотом. Істота заревла й кинулася до вченого. Лілієнкрон спробував перезарядити гвинтівку, але занадто повільно. Агрессор дістався до нього раніше, ніж він устиг натиснути на курок. Гвинтівка сіпнулася, пролунав постріл, але куля лунко вдарилася об найближчий камінь, відрикошетила й просвистіла в них над головами. Лілієнкрон захитався, упав на Оскара, і той спіткнувся об лампу.

На нього відразу накинувся кам’яний. На зріст під два метри, широкий, як шафа, і небезпечний, як розлючений ведмідь.

Захищаючись, Оскар виставив руки. У цей момент із лампи вдарила блискавка. Печеру опромінило сліпуче біле світло, освітивши контури скель. Оскару здалося, що вибухнула зірка. І відразу ж щось налягло йому на груди.

Пролунав тріск. Оскар хотів закричати, але не міг. Кам’яний притиснув його до землі.

Першим підбіг Гумбольдт.

— Не рухайся! Ми спробуємо тебе витягти! Елізо, Шарлото, Лілієнкроне! Допоможіть мені!

Чудовисько важило не менше ста кілограмів. Із неймовірними зусиллями його вдалося відтягнути. За кілька хвилин Оскара звільнили. Він обмацав себе, але не виявив жодних ушкоджень, крім декількох подряпин.

Кам’яний застиг, немов стовп. Шкіра в нього стала сірою й укрилася мережею тонких тріщин.

Ізсередини в нього пролунало потріскування. Начебто десь працювали мірошницькі жорна. На поверхню виступив пісок, поповзли нові тріщини.

— Що з ним відбувається? — запитав юнак.— Таке враження, що він скам’янів.

— Що з ним відбувається? Це ти повинен знати,— уважно подивився на нього Гумбольдт.— Із мого місця мені здалося, що ти метнув у нього блискавку.

— Блискавку?

Оскар натиснув на вимикач лампи. Нічого.

— Напевно, поганий контакт,— сказав він.— Бачиш? Нічого,— знову натиснув він на вимикач.

Дослідник узяв у нього лампу й разів зо два покрутив рукоятку. По слабкому жеврінню можна було зрозуміти, що лампа ще працює.

— Дивно,— пробурмотів він.— Схоже, вона швидко розрядилася. Напевно, коротке замикання.— Він розгублено подивився на інших.— Природно! — раптом вигукнув він.— Світло! От воно що! Вони чутливі до світла. Воно перетворює їх на камінь.

Еліза наморщила лоба:

— А як же світло назовні, в печері?

Гумбольдт похитав головою.

— Занадто слабке. Пам’ятаєте, як нам спочатку було складно орієнтуватися? Оранжево-червоні сутінки. Але наші очі — дивні інструменти, вони добре адаптуються. Якщо почекати значний час, можна буде бачити й при найгіршому освітленні. Якби ми зараз раптом потрапили на яскраве сонячне світло, ми б відразу осліпли.

— Ну звісно! — Оскару згадалася зустріч у Поронзі, коли його врятувала лампа Гумбольдта. Пісок, що посипався зі шкіри істоти... Тепер усе стало на свої місця.

Лілієнкрон раптом розхвилювався.

— Тому вони не могли схопити мене в долині! Вони стали занадто повільними. Світло робить їх нерухомими, точно! Нарешті ми знайшли їхнє вразливе місце.

— Уразливе місце — це добре,— охолодила його запал Еліза.— Але мені здається, що радіти ще зарано.— Вона пильно дивилася на чорта.— Чуєте?

Мандрівники прислухалися. Зсередини скам’янілого створіння чувся глухий злісний рик. Начебто відлуння віддаленої грози. Аж тут істота ворухнула лівою лапою. На землю посипався пісок. Оскар із жахом побачив, що чудовисько заворушило пальцями.

Воно оживало.

На землю знову посипався пісок і дрібні камінці.

Істота переставала бути схожою на камінь. Від страху всі позадкували.

— Лампу! Швидше, лампу! — Гумбольдт махнув рукою у бік рюкзаків.

Шарлота кинулася до речей і принесла другий світильник. Лампа була повністю заряджена. Гумбольдт спрямував промінь світла на пальці істоти. Вони відразу ж перестали рухатися.

— Як ти викликав блискавку?

— І гадки не маю,— відповів Оскар.— Усе відбулося занадто швидко. Я відсахнувся, підняв руки, щоб захиститися. Напевно, я випадково зачепив вимикач.

— Прекрасно. Так і спробую зробити. Заплющте очі. Навіть крізь закриті повіки Оскара засліпила яскрава блискавка. Коли він розплющив очі, побачив, що кам’яні м’язи істоти перестали тремтіти. Якщо мит тому вона нагадувала згусток глини, то тепер стала схожою на старий завітрений камінь.

Гумбольдт задоволено кивнув.

— Надовго його це не затримає, але дасть нам певний час. За кілька хвилин заціпеніння мине. Хапайте речі й уперед.

За п’ять хвилин вони вийшли з печери й повернули праворуч. По крутому схилі скелі вони повільно прямували убік каменоломні. Вони вирішили рухатися в цьому напрямку, поки не дійдуть до фортеці. Якщо вірити опису Ніянг, туди було не більше години ходьби.

В обличчя дмухав сильний вітер. Оскар обв’язаврот носовою хусткою й заплющив очі. Пісок замітав сліди. Це добре. Не хотілося б іще раз потрапити

до рук цього розбійника.

Зовсім скоро Оскар уже хекав, як паровик. Він зовсім забув, як тут спекотно. На щастя, води в них удосталь. Разом із речами, в які вони повинні будуть переодягтися, в кожного за спиною було не менше п’ятнадцяти кілограмів. Лямки рюкзака врізалися в плечі. Ноги потопали в піску.

— Зачекайте,— попросив він.— Мені потрібно ковтнути води. Може, ми переодягнемося? Саме час.

— Чудова ідея,— сказав Гумбольдт.— Так і зробимо, щойно знайдемо захищене місце. Мені вже кортить приступитися до дій.