Подих диявола. - Томас Тімайєр
За головними воротами починалися сходи. Горіли смолоскипи й нафтові лампи. У темряві промайнуло кілька рабів, які схилили голови на знак покірності. Невже це люди? Невже вона не єдина людська істотав цьому будинку? Ця думка трохи втішила дівчину.
Її погляд зупинився на посиленій охороні біля входу. Схрещені піки вінчалися наконечниками з чорного металу. Охоронці похмуро провели дівчину поглядом.
Надія в Лєни майже зникла. Навіть дурневі зрозуміло, якою неприступною є ця фортеця.
У повітрі відчувалося напруження. Комахи зникли. Не видно було навіть найменшої мушки. Неподалік від того місця, де вона перебувала, Еліза помітила болітце. Дивна синювата вода таємничо мерехтіла між світних рослин. Поверхня була гладенькою, немов дзеркало. Раптом вона скаламутилася. Потім з’явилися дрібні бульбашки, і зовсім скоро вода вже вирувала, як киплячий казан.
Еліза схилила голову. Тут відбувалося щось важливе. Бульби ставали дедалі крупнішими, із силою вискакували на поверхню й прямували до країв. Раптом із самої глибини вдарив водяний стовп, зметнувся до стелі й зник у круглому отворі. Вода спінилася, і вируюча піна докотилася до задньої частини печери. Зарокотав грім. Гора здригнулася під натиском стихії. Краплі води бризнули на всі боки, намочили шкіру й волосся Елізи. В обличчя вдарив сильний порив вітру, від якого на очах виступили сльози.
Еліза відступила. Диво! Справжнє диво! Вона скрикнула, розвернулася й кинулася назад.
Вона вже майже пробігла половину відстані, коли перед нею з’явилися чотири фігури. Жінка ледь не померла від страху, але потім зрозуміла, що це всьогона-всього її попутники. Оскар і Гумбольдт повернулися! Обидва виглядали втомленими й похмурими. Особливо Оскар. Схоже, він ледь тримався на ногах. У волоссі в нього був пісок, шкіра покрита шаром червоного пилу. Еліза поспішила їм назустріч і міцно обняла.
— Я така щаслива знову вас бачити,— розсміялася вона. Тільки тепер усі помітили, що вона вся змокла.— Шкода, що мене не було, коли ви прийшли. Та натомість я дещо знайшла. Ходімо, вам сподобається.
Вода зникла. Там, де було болітце, тепер зяяла глибока діра. Судячи з шуму внизу, заглибина повільно заповнювалася водою. Гумбольдт підійшов до краю й зазирнув униз. Еліза коротко виклала, що з нею сталося. Вона показала порожній гриб і розповіла, як знайшла загадкову трясовину. Лілієнкрон із Гумбольдтом кружляли навколо діри, немов двоє котів навколо блюдця з молоком. Земля була просочена вологою. Гумбольдт зачерпнув рукою трохи води й скуштував.
— Хм,— промовив він.— Вуглекислий газ.
Інші теж ковтнули.
— Лоскотно,— поділилася Шарлота.— Майже як содова.
— Це і є содова, моя люба,— посміхнувся Гумбольдт.— У найчистішому вигляді. Люба Елізо, схоже, ти знайшла гейзер із холодною водою. Винятково рідкісний вид гейзерів, які в дикій природі дуже рідко зустрічаються. Я правий, професоре?
Лілієнкрон кивнув.
— Зазвичай гейзер виникає через пароутворення,— пояснив він.— Вода натрапляє в ґрунті на гарячий шар гірської породи, нагрівається до температури кипіння, випаровується й під тиском викидається нагору. Назовні вона остигає, опускається вниз, і все починається спочатку. У холодного гейзера трохи інший принцип. У порожнині збирається вода, насичена вуглекислим газом, поки не досягне критичної точки, коли вміст газу стає максимально можливим. Тоді вуглекислий газ починає підніматися вгору й піддається стисканню. Газові бульбашки збільшуються в об’ємі й витісняють воду. Гейзер починає переповнюватися, тиск водяного стовпа незначно слабшає, і це веде до того, що знову починає підніматися вуглекислий газ. Він, у свою чергу, теж спрямовується вгору, і вода піднімається з гейзера. Цей ефект доміно веде до ще більш стрімкого виходу газу, за якого на поверхню вириваються бульбашки більше метра в діаметрі й захоплюють за собою воду. Коли джерело спустошується, починається новий цикл. Фактично, принцип дії той же самий, що й у пляшці з содовою, котру збовтали і стукнули по денцю, щоб відкоркувати.
Учений зачерпнув води й ковтнув.
— Схоже, проблему з водою ми розв’язали.
— Куди зникла вода? — запитала Шарлота й подивилася вгору.
З отвору ще капало.
— Хто знає,— відповів Гумбольдт.— Здається, тунель дуже довгий. Імовірно, вона по якихось каналах повертається до водойми. Подивіться, басейн унизу знову починає заповнюватися. Я гадаю, що ще півгодини — і він знову буде повним.— Він зняв із плеча сумку й арбалет.— Принаймні, це підходяще місце для відпочинку. Поїмо, поспимо й поговоримо. Нам потрібно багато чого розповісти.
Еліза схвильовано слухала розповідь Оскара й Гумбольдта про зустріч із дівчинкою-рабинею. Були в цій історії й жахи, і лиха, але була й надія. Як виявилося, число викрадених за багато років людей досягало кількох сотень, і постійно прибували нові раби. Багато хто помер, але більшість усе ж таки вижила й сподівалася одного разу знову повернутися на землю. Людей використовували для будівництва шляхів, місць поховання й храмів, для зміцнення фортеці. Гірську породу, як повідомила їм Ніянг, пронизували сотні штолень і тунелів. Деякі були такими довгими, що досягали поверхні землі. Кам’яні освоювали підземний світ. Вони приборкали глибинних істот і почали використовувати їх для своїх цілей. Піщаних землерийок, величезних мокриць і могутніх вогнедишних ящерів. Тільки з дикими піщаними акулами не змогли вони впоратися, але кам’яні безстрашно від них відбивалися.
Доля рабів була жахливою, але в них жевріла надія на звільнення. Подейкували, що настане день, коли спаде прокляття, і їм дозволять знову повернутися нагору, до своїх сіл. Тільки ця надія й підтримувала в них життя. Але чи наступить колись цей день, і чи повернуться вони нагору,— цього ніхто не знав.
— А що це за фортеця? — запитала Еліза.— А може, Лєну повели туди?
— Можливо,— відповів Оскар.— До неї йти приблизно півгодини на північний захід. Тут, унизу, компас не працює, але ми запам’ятали
